Ернест Хемінгуей Сніги Кіліманджаро

Ернест Хемінгуей
Сніги Кіліманджаро
Перекладач: В. Митрофанов
Кіліманджаро – вкрита снігом гора заввишки 19710 футів, яку вважають найвищою в Африці. Її західна вершина мовою масаї звється “Нгає-Нгаї”, тобто “Божий дім”. Майже біля самої тієї вершини лежить висхлий і замерзлий труп леопарда. Чого шукав леопард на такій височині – ніхто пояснити не може.
– Найцікавіше те, що мені зовсім не боляче,- сказав він.- Отак і знаєш, коли воно починається.
– Справді не боляче?
– Анітрохи. Єдине, що мене турбує,- це

дух. Тебе, напевне, аж верне.
– Годі-бо, прошу.
– Онде, поглянь – сказав він.- Що їх так сюди вабить – видовище чи дух?
Його похідне ліжко стояло в затінку розлогої мімози, і, сягаючи оком поза тінь, на залиту сонцем долину, він бачив трьох великих птахів, що зухвало порозсідалися віддалік, а ще з десяток їх кружляло в повітрі, і тіні їхні раз у раз мелькали на землі.
– Вони позліталися того ж дня, як зіпсувалась машина,- сказав він.- А оце сьогодні вперше сіли на землю. Спочатку я пильно додивлявся, як вони ширяють у небі: думав, згодиться колись для оповідання. Та тепер смішно про це й казати.
– Ну годі вже, прошу тебе,- мовила вона.
– Та я ж нічого,- відказав він.- Просто легше стає, коли говориш. Я зовсім не хочу тебе засмучувати.
– Ти ж знаєш, не це мене засмучує. Я не маю ані хвилини спокою, бо нічим не можу тобі зарадити. А по-моєму, ми могли б якось полегшити становище, доки прилетить літак.
– Або доки він не прилетить.
– Ну скажи, будь ласка, що мені зробити. Я ж напевне можу що-небудь зробити.
– Можеш відтяти мені ногу, і воно має спинитись, хоч я й не вірю. Або можеш мене застрелити. Ти ж тепер добре стріляєш. Я тебе навчив, правда?
– Прошу, не кажи такого. А може, я б тобі почитала?
– Що?
– Що-небудь із того, що ми маємо з собою, чого ще не читали.
– Не можу я того слухати,- сказав він.- Краще розмовляти. Ми сваримося, і час минає швидше.
– Я не сварюся. Я не хочу сварок. Не треба більше сваритися. Хоч які б ми були знервовані. Може, сьогодні вони повернуться з іншою машиною. А може, літак прилетить.
– Я не хочу нікуди їхати,- сказав чоловік.- Та й навіщо – хіба тільки щоб тебе заспокоїти?
– Ти говориш як боягуз.
– Невже не можна дати людині спокійно померти й не ображати її? Чи тобі легше так?
– Ти не помреш.
– Не кажи дурниць. Я вже помираю. Спитай-но отих паскуд.- Він поглянув туди, де сиділи троє величезних бридких птахів, згорбившись і повтягавши лисі голови у настовбурчене пір’я. Четвертий спустився додолу, трохи пробіг з льоту, а тоді перевальцем подибав до тих трьох.
– Їх повно коло кожного табору. Просто ніхто їх не помічає. Ти не помреш, якщо не опустиш руки.
– Де ти таке вичитала? Ну й дурепа.
– Можеш собі думати про когось іншого.
– Боронь Боже,- сказав він.- Я все життя тільки те й робив.
Якусь часинку він лежав тихо, дивлячись крізь мерехтливе повітря над розжареною сонцем долиною туди, де починався чагарник. Там паслося кілька козенят, що видавалися білуватими цяточками на жовтому тлі, а вдалині він побачив табун зебр, зовсім білих проти зелені чагарів. Намети стояли в гарній місцині, під великими деревами коло підгір’я, там була добра вода, ще й зовсім близько – в майже пересохлому джерелі, до якого вранці зліталися куріпки.
– То не хочеш, щоб я тобі почитала? – спитала жінка. Вона сиділа на брезентовому стільчику біля ліжка.- О, вітрець повіяв.
– Ні, дякую.
– Може, приїде машина.
– Мене анітрохи не обходить, приїде вона чи ні.
– Зате мене обходить.
– Тебе обходить бозна-скільки такого, до чого мені байдужісінько.
– Не так уже й багато, Гаррі.
– А що, як ми вип’ємо трохи?
– Тобі може зашкодити. У Блека1 сказано не вживати алкоголю. Краще не треба.
– Моло! – гукнув він.
– Слухаю, бвана2.
– Принеси-но віскі з содовою.
– Тобі не можна,- сказала вона.- Оце і є опустити руки. Там же пишеться, що пити шкідливо. Я знаю, що шкідливо.
– Ні,- мовив він.- Корисно.
От і кінець, думав він. Тепер він уже не зможе нічого завершити. І ось як воно все кінчається – суперечкою через ковток віскі. Відколи в його правій нозі почалася гангрена, біль зовсім ущух, а з болем зник страх, і тепер він не відчував нічого, крім безмежної втоми та лютої досади, що це вже кінець усьому. Те, що мало статись, анітрохи його не цікавило. Багато років над ним тяжіла страшна неминучість, а ось тепер і смерть уже нічого не важила. Просто дивно, яку полегкість дає справжня втома.
І тепер він ніколи не напише тих речей, що їх усе приберігав на майбутнє, доти, доки зможе написати їх гарно. Ну що ж, зате й невдачі вже нема чого боятися. А може, він взагалі не зміг би їх написати, тим-то й не брався до них і все відкладав на потім. Та тепер він уже ніколи про це не дізнається.
– Даремно ми сюди поїхали,- сказала жінка. Вона дивилася на склянку в його руці й кусала губи.- У Парижі з тобою ніколи б такого не сталося. Ти ж завжди казав, що любиш Париж. Ми могли залишитися в Парижі або ж поїхати десь-інде. Я б поїхала з тобою куди завгодно. Я ж казала, що поїду куди ти тільки схочеш. Коли вже тобі треба було пополювати, ми могли б поїхати до Угорщини, там було б набагато зручніше.
– Все за твої кляті гроші,- сказав він.
– Ти несправедливий,- сказала вона.- Вони завжди були такі самі твої, як і мої. Я все покинула і їздила з тобою скрізь, де ти хотів, і робила все, що ти хотів. Але сюди ми поїхали даремно.
– Ти ж казала, що тобі тут подобається.
– Подобалося, поки все було гаразд. А тепер мені тут осоружно. Не збагну, чому таке мало скоїтися з твоєю ногою. За що нас спіткало це лихо, що ми такого зробили?
– За себе я можу сказати. Передусім, забув одразу ж припекти подряпину йодом. Потім не звертав на неї уваги, бо ніяка зараза до мене не пристає. А ще згодом, коли мені погіршало, робив примочки слабким карболовим розчином, бо всі інші дезинфекційні засоби в нас кінчилися. Мабуть, саме від цього омертвіли дрібні кровоносні судини й почалася гангрена.- Він подивився на жінку.- Хіба не досить?
– Я не про те.
– Коли б ми найняли тямущого механіка, а не того недоука-тубільця, він стежив би за мастилом і ніколи не спалив би підшипника.
– Я не про те.
– Коли б ти не зреклася свого товариства, того клятого кодла з Олд-Вестбері, Саратоги, Палм-Біча, і не злигалася зі мною…
– Та я ж кохала тебе. Ти несправедливий. Я й тепер тебе кохаю. І завжди кохатиму. А ти хіба не кохаєш мене?
– Ні,- відказав він.- Мабуть, ні. Та й не кохав ніколи.
– Гаррі, що ти кажеш! Ти втратив розум.
– Ні. Я не маю чого втрачати.
– Не пий,- сказала вона.- Любий, не пий, я тебе прошу. Ми повинні зробити все, що тільки можна.
– От ти й роби,- сказав він.- А я стомився.
Тепер він бачив в уяві залізничну станцію в Карагачі і себе на пероні з рюкзаком за плечима, і ось уже ліхтар симплонського експреса розітнув темряву,- він тоді від’їжджав із Фракії після того відступу. Це було одне з оповідань, що їх він мав написати згодом, і ще про той сніданок, коли всі дивились у вікно на засніжені болгарські гори і секретарка з місії Нансена спитала старого, чи то справді сніг, і старий, зиркнувши й собі, відповів: “Ні, то не сніг. Для снігу ще зарано”. І секретарка сказала іншим дівчатам: “От бачите, ніякий то не сніг”,- і вони загомоніли всі разом: “То не сніг, ми помилилися”. Але то був таки сніг, і, коли розпочався обмін населення, старий послав людей у засніжені гори. І вони блукали серед того снігу, аж поки всі загинули ще до кінця зими.
Сніг був і в Гауерталі, він ішов цілий різдвяний тиждень,- того року, коли вони жили в лісорубовій хаті з величезною кахляною грубою, що займала півкімнати, і спали на матрацах, набитих буковим листям; це тоді до них пришкандибав дезертир, насилу тягнучи по снігу скривавлені ноги. Він сказав, що за ним женеться поліція, і вони дали йому вовняні шкарпетки й затримали поліцаїв балачкою, аж поки слід його замєло снігом.
У Шрунці на перший день різдва сніг так яскрів проти сонця, що аж було боляче, коли дивитися з вікна пивнички на тамтешній люд, що вертав додому з церкви. Це там вони підіймалися з важкими лижами на плечі вкоченою саньми й жовтою від кінської сечі дорогою, що йшла понад річкою між крутих гір, порослих соснами, і там-таки з’їжджали з великого льодовика над “Мадленер-гаузом”, і сніг був гладенькій, мов цукрова глазур, і легкий, мов пудра; і він досі пам’ятав той стрімкий, безгучний від величезної швидкості спуск, коли він, наче птах, летів униз.
Того року несподіваний снігопад заскочив їх у “Мадлєнер-гаузі”, і вони мусили просидіти там цілий тиждень, граючи в карти при світлі кіптявого ліхтаря, і ставки невпинно йшли вгору, що більше програвав гер Лент.