Епохальний роман “Червоне й Чорне”
Роман “Червон і Чорне” (1831) народився від газетної хроніки про карний злочин. Цікаво, що злочинів, подібних тому, що зробив Жюльнн Сорель, у Франції періоду Реставрації відбулося трохи. Юнака (збереглися імена Берті, Лаффарга) заради кар’єри й місця в суспільстві йшли на вбивство, на зраду, на обман, і це були не жалюгідні, а досить сильні особистості. Суди над злочинцями широко висвітлювала преса й часто інтерпретувала їх як типовий приклад низької моралі плебеїв, які, мов, народжуються із прихильністю до злочинної діяльності
Республіканця
Відповідно до думки Горького, Стендаль підняв “досить буденний карний злочин на рівень історико-філософського дослідження суспільного устрою на початку ХIХ ст.” Судову хроніку Стендаль перетворив в “хроніку ХIХ ст.”, показав провінційні Верьер
Письменник затверджує, що трагедія життя Сореля полягає в тім, що він народився не у свій час. І тут можна згадати концепцію людини, що існував у Творчості Ж.-Ж. Руссо й відобразилася в його “Сповіді”. Відповідно до поглядів Руссо (а для республіканця Стендаля Руссо був величезним авторитетом) людин народжується з певним духовним ядром, що надається від Бога й становить безсмертну душу. Ядро не змінюється, ні при житті однієї людини, ні при житті всіх тих людей, які стають його носіями протягом розвитку історії. А от оболонка ядра змінюється постійно, залежно від обставин, у яких виявляються люди
Концепція Руссо яскраво підтверджується романом Стендаля. Якби Жюльен народився в епоху Наполеона, він міг би стати генералом або пером Франції, завдяки природному таланту й хоробрості. Але він народився в епоху Реставрації, що перехрещує всі його природні здатності й прирікає на залежне існування через плебейське походження. Тому й кипить кров Сореля, тому й ховає він під матрацом портрет Наполеона, за який його можуть вигнати з роялістського будинку Реналов.
Схильність Сореля до ризику, взагалі, не може не викликати поваги. Ця людина не знає страху. Але на що спрямовано силу його характеру? На те, щоб залучати й зачаровувати жінок. І якщо роман з мадам де Реналь виникає спочатку через честолюбство хлопчика-простолюдина, якому приємно закохати в себе даму із суспільства, перед яким його родичі повинні знімати капелюха, то роман з Матильдой де Реналь є вже теперішньою грою ссудьбой.
Шлюб з Матильдой міг би надати Сорелю все: можливість увійти у вище середовище, кар’єру, гроші. І читача захоплює ця смертельна гра двох сильних і талановитих особистостей, які не люблять один одного, але голови згодні віддати за перемогу друг над іншому
Спочатку Сорель може здаватися теперішнім кар’єристом: він прагне до грошей, славі, страждає від схованого, але гонору, що розриває його із середини. Але ми, знаючи, завдяки Стендалю, про всім що відбувається в його душі, чомусь поважаємо його. Чому? Тому що в Жюльена немає холодного розрахунку, тому що всі його вчинки говорять про гарячу душу, тому що він людина страсті. Він бажав закохати в себе мадам де Реналь, і сам закохався, він мріяв використовувати Матильду, але їхні відносини переросли в теперішній двобій двох гордих душ, двобій двох індивідуальностей
Саме пристрасть і живаючи кров втратили Жюльена, тому що народився він в епоху, що автор оцінює як епоху, коли добре може існувати тільки труп на цвинтар
Мовлення Сореля під час суду є одночасно й кульмінацією й розв’язкою роману. Він у цей час схожий на лицаря, що тривалий час штурмував міцність, а коли перемога була вже майже досягнута, повернувся й пішов з думкою: ” а навіщо мені ця міцність потрібна?” Коротке життя Сореля пройшла в полюванні за щастям, що він розумів як реалізацію своїх честолюбних комплексів. Але коли Матильда зробила всі, щоб урятувати його, коли “такому привабливому юнакові”, портрети якого продають на вулицях, потрібно просто сидіти, мовчати й чекати оплесків і ридання експансивних жінок під час його звільнення в залі суду (який не випадково проходить у театрі), він зненацька просить слова й говорить правду
Останнє мовлення Сореля виглядає неорганізованої й сумбурної. Він говорить про те, що він є сином теслі із села, про те, що сільський священик із благодійних цілей допоміг йому одержати гарне утворення, про те, як він зрозумів, що яким би не було утворення, без зв’язків і післяреволюційної Франції ніяк не пробитися. Він не виправдується. Йому смішно те, що його збираються помилувати. “Я зазіхнув на життя жінки, що заслуговує тільки поваги. Я заздалегідь обміркував мій злочин і намагався зробити його”, – кидає Сорель у зал, і тим самим сам собі підписує смертний вирок. Він сміло йде назустріч долі, іронізує на лаві підсудних над суспільством, до якого належать присяжні ( “суспільство, що називають вищим” ), він знімає маску, вертається до своєї природи. Він сам відправив себе на гільйотину, розірвавши зв’язок із суспільством, що намагається його судити
Епіграф, що письменник надав роману про долю Сореля ( “Правда, гірка правда” ) узятий з останнього мовлення республіканця Дантона в Конвенті, після якої його засудили на смерть. Але Сореля не слід повністю ототожнювати з діячами Великої Французької революції, так само, як маркіза де ля Молячи не слід ототожнювати із силами реакції. Кожний з них: і Жюльен, і маркіз, і мадам де Реналь, і старий янсеніст абат П рар, виступають неповторних, сповнених протиріч особистостями
(1 votes, average: 5.00 out of 5)