Джон Шівер Ферма тварин

Джон Шівер
Ангел на Мосту
Ви, напевне, бачили мою матінку на ковзанці в Рокфеллерцентрі, де вона весело кружляє на льоду, незважаючи на свої сімдесят вісім років. Вона ще на диво моторна, як на свій вік.
З червоною стрічкою в сивому волоссі, в коротенькій оксамитовій спідничці – теж яскраво червоній, в окулярах і в штанцях кольору тіла вона хвацько витанцьовує з тренером ковзанки. А я ніяк не можу змиритися! Взимку намагаюся бути щонайдалі від Рокфеллер-центру, й ніхто не затягне мене до ресторації, що дивиться вікнами на ту ковзанку.

Якось, коли я проходив мимо, один тил ухопив мене за руку й, показуючи пальцем на мою матінку, зареготав: “А погляньте лишень на ту божевільну стару!” Мені стало чомусь її дуже шкода. Хоч і варт було радіти та дякувати богу, що матінка сяк-так розважається й не вимагає від мене ніяких турбот. І все ж як мені хотілося, щоб вона вигадала собі іншу, не таку сумнівну розвагу! Тому, коли бачу статечну матрону, що граційно нахиляється над вазою з хризантемами або розливає чай у вітальні, у мене перед очима відразу постає матінка. Вирядившись, як гардеробниця в нічному клубі, вона кружляє по кризі в обіймах платного партнера – і це в самому центрі велетенського міста, третього в світі!
Фігурному катанню матінка навчилася ще в Сент-Ботольфсі, невеличкому містечку Нової Англії, звідки ми родом. Отож, мабуть, ця її пристрасть – всього-на-всього ознака прихильності до минулого. Адже з кожним роком вона все дужче сумує за далеким світом своєї юності. Здоров’я у неї просто залізне, проте будьякі новації вона тепер ледве терпить. Якось я повіз її в гості до родичів у Толедо. Приїхали ми на нью-йркський аеропорт. Зал для пасажирів під велетенським склепінням, світло реклам, оглушлива музика, що гамувала сльози й зойки прощання, – все те справило на мою матінку вельми гнітюче враження, а сам аеропорт, так не схожий на залізничну станцію в Сент-Ботольфсі, видався їй непоказним і зовсім не цікавим.
Політ відклали, і нам довелося просидіти ще цілу годину.
Я глянув на матінку: вона раптом спала з лиця і постаріла. Через півгодини їй стало важко дихати. Приклавши до грудей руку з розчепіреними пальцями, вона час від часу поривчасто хапала повітря, ніби їй було дуже боляче. Обличчя в неї почервоніло і взялося плямами. Я вдав, що нічого не бачу. Але ось оголосили
Посадку, й матінка загукала: “Вези мене додому! Як помирати, то на землі!” Я здав квитка й повіз матінку додому, в її мешкання, а про той напад нікому не сказав. Проте примхливий, чи, скоріше, неврастенічний, страх перед катастрофою, що пойняв мою матінку, з’ясував мені дуже багато: я побачив, як з кожним роком збільшується кількість небезпек, що чигають на неї: скільки їх з’явилося, отих підводних рифів, отих хижих звірів, що тільки й підстерігають її в засідці! Які несподівані ті шляхи, що їй доводиться обирати тепер, коли світ розгортається дедалі ширше й стає все складніший та незбагненніший для неї!
Мені тоді часто доводилося літати. Справи вимагали моєї присутності то в Римі, то в Нью-Йорку, то в Сан-Франціско, то в Лос-Анжелесі, і я чи не щомісяця перелітав з одного міста в інше. Літати мені подобалось. Я любив милуватися феєричним світінням у високості. Любив мчати з заходу на схід і стежити з вікна, як ніч простує континентом. Уявляю собі, як після вечері миють посуд нью-йоркські господарки, коли мій годинник показує четверту за каліфорнійським часом, а наша стюардеса ось уже вдруге пропонує охочим джин, коктейль або віскі. Під кінець польоту стає душно. Всі стомилися. Золота нитка в оббивці крісла раптом починає муляти, і вам здається, що про вас забули, отож ви ридаєте, наче дитя: вам все осоружне, все чуже. Звичайно, з деким із пасажирів ви познайомилися, серед них є й приємні співрозмовники, і набридливі балакуни. Одначе які нікчемні й непотрібні справи, що примушують нас ширяти над землею! Он та стара мчить через Північний полюс до Парижа, щоб подарувати своїй сестрі миску телячого холодцю. А її сусід, ‘комівояжер, рекламує синтетичні устілки.
Одного разу, коли я летів на захід (Скелясті гори вже лишилися позаду, але до Лос-Анжелеса ще була ціла година, ми зависли в такій високості, що втратили вже навіть уяву про рідну землю), я раптом побачив унизу слабеньке мерехтіння, разок вогнів, схожих на прибережні ліхтарі. У тих широтах жодного берега й близько не було, і я розумів, що ніколи й не дізнаюся, що означала ота примара вогнів – чи то межу пустелі, чи звивистий шлях у горах… Але а такої височини й на такій скаженій швидкості те мерехтіння, здавалося, свідчило про мою приналежність до світу мертвого, підкреслювало мій вік, мою неспроможність зрозуміти те, що відбувається в мене перед очима. Я ніби опинився зненацька десь посеред потоку, до далеких берегів якого, може, колись дістануться лише мої діти, – і мені було чомусь навіть приємно від того.
Отож я любив літати, й тривога, що пойняла тоді мою матінку, була дивною для мене. Це ж бо моєму старшому братові, Її первістку й улюбленцеві, перейде в спадок її настирність, її столове срібло і впертість, а також – до певної міри – Її ексцентрична вдача. Одного вечора мій брат – а ми вже майже рік з ним не бачились – зателефонував мені й напросився на вечерю. Я охоче
Погодився. О пів на восьму він подзвонив знов: мовляв, жде внизу (а ми живемо на одинадцятому поверсі) й просить мене спуститися. Я думав, брат хоче повідомити мені щось особливе, та, щойно ми зустрілися, він попрямував до ліфта. Коли за ним клацнули дверцята, я помітив ті самі напади жаху, що і в матінки в аеропорту. Лоб йому зросив холодний піт, він важко дихав, ніби після довгого бігу.
– Тобі погано? – запитав я.
– Боюся ліфта, – похмуро признався він.
– Чого це?
– Аби часом будинок не впав.
Я засміявся, і це, мабуть, було жорстоко з мого боку. Та вже надто смішною здалася мені картина, що несподівано постали перед очима: нью-йоркські хмарочоси, мов кеглі, з гуркотом •валяться один на одного! Справа в тому, що взаємна заздрість Дініно псувала наші стосунки, бо я чомусь вважав, що брат і заробляє більше, й живе краще. І хоч як боляче було бачити його в такому стані – пригніченого, нещасного, приємне почуття зверхності залоскотало мені серце. Здавалось, у таємному змаганні, що виявляло сутність наших взаємин, я раптом обійшов його. Він – старший, материн любимчик, та, бачачи, як він задихається в ліфті, я думав про нього лиш одне: “Адже цс мій нещасний братик, геть змучений турботами й тривогами”. Перше ніж зайти до кімнати, він зупинився перевести дух. Цей жах, як виявилося, переслідував його вже понад рік. Брат ходив до психіатра. Та ніякої користі не не дало. Щойно вийшов з ліфта, як усе наче рукою зняло, хоч я й помітив, що він намагається триматись подалі від вікна. А коли брат уже зібрався додому, я з цікавості провів його до сходів. Ліфт спинився на нашому поверсі, а він обернувся до мене й сказав:
– Мабуть, доведеться спускатися пішки…
Ми полічили з ним усі одинадцять поверхів. Брат не відривав руки від поручнів. Попрощавшись з ним унизу, я злетів нагору ліфтом і розповів дружині про братів “коник”.
– Йому здається, що будинок може впасти.
Дружина, як і я, була здивована й пригнічена, хоч обом нам оте боягузтво здавалося смішним.
Проте через місяць братові довелося розлучитися з фірмою, дг він служив, бо вона переїхала в нове приміщення – на п’ятдесят другий поверх. Як він пояснив те, мені не відомо. Ходив без роботи цілих півроку, поки вдалося підшукати місце в конторі, що містилася на третьому поверсі. Одного зимового вечора я помітив його на перехресті Медісон-авеню й П’ятдесят дев’ятої вулиці.
Розумний, вихований, пристойно вдягнений, він чекав з натовпом, поки спалахне зелене світло. А я подумав: “Скільки їх тут, отих диваків, схожих на нього! Скільком доводиться отак продиратися крізь нетрі дурних забобонів! Скільком навіть вулиця, яку треба перейти, здається стрімкою річкою, а водій, що сидить за кермом таксі, – ангелом смерті!”
На землі брат почував себе цілком спокійно. Якось ми всією родиною поїхали до нього в Нью-Джерсі. Він був здоровий, навіть веселий, і я його ні про що не розпитував. В неділю по обіді ми повернулися до Нью-Йорка. Не доїжджаючи мосту Джорджа Вашінгтона, я раптом побачив над містом чорну грозову хмару.
Коли виїхав на міст, дужий порив вітру кинув машину вбік, і я ледве втримав кермо. Мені здалося, що міст хитнувся під нами.
А на середині я зненацька відчув, що він повільно осідає. Я не міг сумніватися в міцності мосту й водночас боявся, що за якусь мить він переломиться навпіл, скинувши в темну воду оцю недільну низку машин. Думка про катастрофу викликала в мені паніку.
Ноги похололи, і я, певно, не загальмував би в потрібну мить.
Я почав задихатися, хапати ротом повітря. І в мене, як ото буває при підвищенні тиску, потемніло в очах.
Страх має великі очі, й, коли він сягає апогею, десь глибоко в душі чи в тілі – не знаю напевно – у нас раптом відкривається приховане джерело, що з нього ми п’ємо снагу для опору.