Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів – Дві Вежі

Джон Роналд Руел Толкін
Володар Перснів – Дві Вежі
Частина третя
Розділ 1
ПРОЩАННЯ З БОРОМИРОМ
У гобітів легка хода, і навіть Слідопитові важко відшукати їхні сліди; однак неподалік від вершини пагорба стежку перетинав струмок, і на вогкій землі Арагорн нарешті вгледів те, що шукав.
“Я вірно збагнув, – подумав він. – Фродо піднявся на верхівку. Хотілося б мені знати, що саме він звідти побачив? А потім тією ж дорогою спустився…”
Арагорн завагався: часу він мав обмаль, але варто було оглянути місцевість. І він

пішов по вищербленій бруківці, по стертих сходинках до Сторожового Поста, а там присів на Караульне Крісло та з височини подивився на світ. Сонце світило тьмяно, земля далеко внизу була вкрита імлою. Арагорн озирнувся на всі чотири боки виднокругу й не побачив нічого, крім віддалених гір, та десь далеко виписував повільно у повітрі широкі кола величезний птах, схожий на орла.
Якийсь заколот зчинився на західному березі Ріки. Гучно засурмив ріг, і його поклик, підхоплений гірською луною, полинув по ущелинах, здолавши навіть грім водоспадів. Арагорн насторожився: він із жахом впізнав хрипке ревіння орків.

Ріг Боромира! Він кличе на допомогу! Слідопит зістрибнув з Караульного Крісла та стрімголов метнувся униз стежкою.
– Горе мені! Що б я нині не робив – усе не вдається… Ось і Сема ніде не видно…
Дикий лемент орків перейшов у пронизливе верещання. Голос рога з кожною миттю слабшав, задихався.
– Еленділ! – вигукнув Арагорн, вихоплюючи меча, і кинувся до лісу. Але крики вже відступали, віддалялись, згасали… [5]
На широкій галявині, десь за милю до Причальної Бухти, Арагорн знайшов Боромира. Лицар Гондору напівлежав піц розложистим деревом, неначе відпочивав; у його широкі груди вп’ялися чорні стріли. Він усе ще стискав свій меч, але клинок був переламаний, а розбитий навпіл ріг впав на землю. Навколо були розкидані тіла порубаних орків.
Арагорн став на коліна, торкнувся руки Боромира. Поранений трохи розплющив очі та промовив пошепки, з останніх сил долаючи слабкість:
– Ганьба мені… Я хотів відібрати. Персня у Фродо… Тепер мій борг сплачено…
Боромир подивився на трупи ворогів: щонайменше дві дюжини повбивав він своєю рукою.
– їх зв’язали, повели… Гобіти в полоні. Живі, але в полоні…
Він знесилено опустив обважнілі повіки.
– Прощавай, Арагорне. Йди до Мінас-Тіріта, врятуй мою землю. Я програв…
– Ні! – сказав Арагорн. – Ти переміг, Боромире. Не кожному судилося одержати таку перемогу. Мінас-Тіріт не загине!
Він нахилився й поцілував чоло друга, що вже холонуло. Боромир ледь посміхнувся.
– Тепер скажи, куди пішли орки? Кого вони схопили? Але Боромир уже нічого не міг йому відповісти.
Леголас та Гімлі безшумно спускалися з західного схилу Амон-Ведара, ховаючись поза стовбурами дерев. Гімлі тримав напоготові сокиру, Леголас – гострий стилет: стріл у сагайдаку в нього вже бракувало.
З галявини лунав голос Арагорна, що дивно змінився.
– Горе, горе! Навіщо Гандальф довірив мені загін! Що ж робити, що робити? Боромирові обіцяв я йти до Мінас-Тіріта, та й душа моя рветься туди. А що буде з Перснем, що – з його Хранителем?
Друзі обережно розсунули гілля ліщини, вийшли на галявину і застигли, вражені: сльози текли по обличчю Арагорна; сам цього не помічаючи, він все міцніше стискав нерухому руку Боромира.
– Горе нам! – тихо сказав Леголас, наблизившись до Арагорна. – Ми розігнали погань і немало їх поклали, але бачу, що тут ми були потрібніші. На заклик рога одразу [6] ж повернули назад, але все ж таки запізнились… Ти поранений, Арагорне?
– Цілий. Мене тут не було. Боромир загинув, захищаючи гобітів, а я був далеко…
– Захищаючи гобітів? – здивувався Гімлі. – Де ж вони, в такому разі? Де Фродо?
– Не знаю, – стомлено відгукнувся Арагорн. – Боромир встиг сказати, що гобітів повели орки. Я доручив Боромирові наглядати за Меррі та Піном, а про Фродо й Сема не знаю. Спершу я не здогадався спитати, а потім було запізно. Все, за що б я нині не брався, погано закінчується… Як нам тепер бути?
– Перш за все поховати полеглого в бою, – сказав Леголас. – Не личить залишати героя серед падла.
– Тільки швидше, – додав Гімлі, – Боромир сам не схотів би нас затримувати. Як є ще надія, що гобіти живі, треба їх рятувати!
– Таж ми не знаємо, чи з ними Хранитель Персня, – сказав Арагорн. – Отже, кинути його? Чи навпаки – йти за ним?
– Спочатку віддамо останню шану, – не поступався Леголас. – Глибоку могилу нам немає чим викопати. Але можна скласти курган. Назносимо каміння…
– Тривала й важка праця, – заперечив Гімлі. – Каміння довелося б носити з берега ріки.
– Віддамо Боромира хвилям Андуїну, – вирішив Арагорн. – Так хоча б кістки його знайдуть спокій…
Поспіхом обшукали орків, покидали до купи шаблі, шоломи та щити, що зім’ялись та подекуди луснули.
– Дивіться, що я знайшов! – вигукнув Арагорн. З-під зброї вбивць він витяг двійко ножів у вигляді
Вузьких листків з червоно-золотим візерунком; тут же знайшлися й піхви, оздоблені дрібними самоцвітами.
– Орки такими не користуються. Це кинджали гобітів. Вороги їх відібрали, але не насмілилися привласнити: клинки ж бо нуменорської роботи, на них вирізано за-кляття проти Мордору. Отже, якщо малюки ще живі, то лишилися неозброєними. Це маємо забрати з собою. Може, доведеться ще й повернути власникам…
– А я зберу якнайбільше стріл, – сказав Леголас. – Мій сагайдак порожній.[7]
Уся галявина була вкрита розсипом стріл, звичайних коротких і довших. Доки Леголас збирав їх, Арагорн оглядав убитих.
– Ось ці з Мордору, ці – з півночі. А цієї породи не знаю, і спорядження в них інше.
Дійсно, серед убитих лежали четверо здоровезних гоб-лінів, косооких, з міцними ногами та товстими лапами. За зброю їм правили не криві шаблі, а широкі короткі ятагани й луки з тису, за розміром не менші, ніж людські; щита були оздоблені незвичними позначками: біла доло-ня на чорному тлі, а на залізних шоломах – кована з білого металу рунічна літера “С”.
– Цей знак мені ще не зустрічався, – сказав Арагорн, – Що він може означати?
– Неважко здогадатися, – відповів Гімлі. – “С” – це Саурон.
– Ні, – заперечив Леголас, – Саурон не користується рунами ельфів.
– Він приховує своє справжнє ім’я й забороняє не тільки записувати, але навіть промовляти його, – підтвердив Арагорн. – І потім білий – не його колір. Орки Барад-Дура носять знак “Криваве Око”. Скоріше “С” – це Саруман. Справджуються Гандальфові побоювання: зрадник довідався про нашу мандрівку. Про загибель Гандальфа йому теж, напевне, доповіли: ті, що чигали на нас у Морії, могли обійти сторожові пости Лоріену. До того ж у Сарумана є й інші інформатори. Пам’ятаєте, як шпигували за нами птахи?
– Нема часу зараз про це гадати, – махнув рукою Гімлі.
– Як не зараз, то пізніше доведеться знайти розгадку, щоб обрати вірний шлях.
– Хтозна, – спохмурнів Гімлі, – чи є взагалі для нас вірний шлях…
Гном зрубав кілька дубових гілок. Гілки перев’язали тятивою від луків, поверх розстелили плащі. На цих простих ношах перенесли на берег Ріки тіло загиблого в бою й зброю – трофеї його останньої битви. Арагорн залишився біля нош, а Гімлі й Леголас помчали бігцем на стоянку, де більше нікого не було. Від Причальної Бухти їх відділяло півтори милі, і тому немало часу збігло, доки вони повернулись на двох човнах, через обережність пересуваючись у тіні берега. [8]
– Ми знайшли тільки два човни, – повідомив Леголас. – Третій пропав, наче розчинився!
– Гадаєш, орки побували й там? – запитав Арагорн.
– На перший погляд, не схоже, – сказав Гімлі. – Вони б геть усе пограбували, а то й сплюндрували вщент.
– Коли повернемось, я сам подивлюся.
Вони опустили Боромира на дно човна, Йід голову підстелили сірий ельфійський плащ, розправили по плечах довге чорне волосся. При боці його поклали розбитий ріг, руків’я й уламки меча – на грудях, ворожу зброю – в ногах. Потім сіли в другий човен, прив’язали погребний до корми й заходилися веслувати. У цілковитому мовчанні випливли на стрижень Ріки. Боромир лежав безтурботний, наче заколисаний гойданням хвиль. Холодно блищав срібний пояс – дарунок Лоріену, Урвища Тол-Бран-діру пашіли жаром: сонце вже повернуло на вечірній пруг. Прямо попереду вирував, іскрився золотою піною водоспад Раурос. Повітря здригалося від грізного ревіння води.
Надійшов час рубати останню прив’язь. Сильна течія підхопила човен Боромира, а його друзі залишились на місці, вигрібаючи проти течії веслами. Ось він проплив повз них, його відносить все далі й далі, ось уже тільки рисочка темніє серед райдужних іскор – і зовсім зникає з виду…
Водоспади гуркотіли так само невблаганно й грізно.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів – Дві Вежі

Categories: Твори з української літератури

Links