Казки про тварин

Вважається, що казки про тварин це в історичному плані найдавніший пласт народного казкового епосу. У праслов´янських племен, як і в багатьох інших народів, у період зародження та розвитку мисливства з´явилися прозові оповіді про звірів. Спершу вони носили магічний характер і мали на меті замовляти тварин – тотемних предків. М. Грушевський вказує на те, що вчені, які досліджують народи на первісному рівні розвитку, подають записи певної категорії розповідей, “котрі “добре оповідати” перед ловами на того і того звіря, що являється

темою оповідання… Так, мабуть, треба розуміти ті всеночні оповідання, що відбуваються у різних ловецьких племен перед ловами десь в мужеськім домі – вони принесуть щастя у будучих ловах”. Подібні думки висловлювали Е. Тайлор, Дж. Фрезер та інші.

Такий інтерес людей до тварин виникає вже у період формування тотемних уявлень, з чим і пов´язана поява особливих народних творів-замовлянь, магічних оповідей з метою приборкати хижих звірів, задобрити тотемних істот. Більшість учених схиляється до думки, що замовляння, міфічні оповіді, пов´язані з повір´ями про тварин, які передували відповідній

групі казок, в минулому не мали алегоричного значення: в образах тварин зображалися самі тварини. Ці оповіді мали вузьке практичне призначення. Існує думка, що, окрім накликання успіху перед полюванням, подібні оповіді про життя тварин створювалися і розповідалися з метою передачі молодому поколінню знань про повадки і поведінку звірів, щоб, зустрівшись з тією чи іншою твариною, людина знала, як їй поводитись.

Із розвитком людської свідомості змінюється і ставлення людей до навколишнього світу, нові мотиви з´являються в оповідях. Тому не можна появу всіх сюжетів казок про тварин пояснювати лише мисливськими цілями. М. Грушевський висловлює думку, про те, що для первісної людини “певна категорія звірят ототожнюється… з своїм родом, як його “тотем”; між сими звірятами і собою людина довший час не припускає ніякої різниці. Переміни звірів в людей і людей в звірів, існування людей-звірів, що ведуть подвійне життя то під людською, то під звірячою подобою, здаються їй самозрозумілими явищами, і тут відкривається невичерпне джерело не тільки для обсервації, але й для уяви – і примітивної Творчості “. В. Гнатюк пов´язує виникнення таких творів з тим, що “на основі анімістичного світогляду первісний чоловік уважав звірів не тільки за рівних собі під кожним оглядом, але навіть за вищих від себе і розумніших”.

Поряд із образами диких лісових звірів у цих розповідях почали з´являтись образи свійських тварин. Це явище відносимо до пізнішого часу, коли людина переходила від мисливства до скотарства, і навчилась приручати тварин, використовуючи їх для своїх потреб.

У давній міфології та повір´ях широко фігурували і дикі, і свійські тварини. У багатьох праслов´янських племенах існували звичаї на певні свята з´їдати окремих сакральних тварин чи їх зображення з тіста, що супроводжувалось певними магічними дійствами та ритуальними відправами і мало на меті забезпечити родючість та добробут. Ця ритуальна їда “становила собою акт прилучення себе, і не тільки себе, а й усієї своєї сім´ї і всіх об´єктів свого господарства, до тих сил і тих здатностей, які приписувались тваринам, котрі з´їдалися”. Як вказує О. Фрейденберг, давня людина вважала, що таким чином прилучається до свого тотема.

На честь окремих тварин існували свята, котрі ще донедавна відзначали на деяких територіях України. Окрім широко відомого “водіння кози”, в час Різдва на західних землях (зокрема у гуцулів) щорічно справляли свято на честь вовків, яких, щоб “не накликати” з лісу, в цей час називали “колядниками”. За свідченням Д. Яворницького, у Таврії серед рибалок був поширений звичай щороку на Петра і Павла влаштовувати “женіння” рака. При цьому рака одягали в чоловічий одяг, а рачиху в жіночий, прикрашали їх квітами і стрічками і “вінчали”, що мало на меті забезпечити приплід риби для місцевих рибалок. На інших територіях був відомий ритуал “гоніння шуліки” в час Русалій. З культом змії та вужа були пов´язані святкування виповзання гадів на землю (25 березня) та повернення їх у підземне царство (14 вересня). Серед свійських тварин особливо величались коні, яких наділяли особливою магічною силою; корови (в час маївок, Русалій); півні (як птахи, пов´язані з вогнем). Існувала велика кількість інших свят, обрядів, повір´їв, що позначились на народному епосі.

Фольклористи, які займаються вивченням “звіриного епосу”, підкреслюють, що “народні казки систематично почали записуватись порівняно пізно (коли даний жанр уже до певної міри почав “деградувати”), і, отже, вони стали відомі дослідникам не такими, якими були колись, а в значно зміненому вигляді, що дуже утруднює їх вивчення”.

З часом усна народна традиція переосмислюється, оповіді про тварин набувають нового трактування, характерних рис та відтінків, доповнюються казковою символікою. Відколи у звіриному епосі з´являється специфічна художня алегорія, можна говорити, що такі Твори переходять у розряд казок. Отже, “українські казки про тварин, як вони відомі нам нині, – витвори уже більш пізнього часу, і їх образи, характери та ситуації, в умовах яких вони діють і розкривають свою сутність, мають аж ніяк не буквальне, а лише переносне, алегоричне значення”.

Серед казок про тварин, що в усних переказах чи записах дійшли до нашого часу, найчисленнішу групу становлять казки про диких (лісових) звірів. Є підстави вважати, що генетично вони найдавніші. Персонажі, які фігурують в них, це – представники фауни слов´янських лісів.

Найпоширенішим образом тут є вовк. Сліди вшанування цього звіра у східнослов´янських народів залишались досить довго. Поширений культ цього тотема був пов´язаний із уявленням про вовка як священної тварини (сильної і найбільш небезпечної). Вже старогрецький історик Геродот згадує про плем´я наварів (яке багато вчених вважає одним з ранньослов´янських), представники якого сповідують культ вовків, і самі за певних обставин можуть набувати подоби цих тварин. Бажання прадавніх людей володіти силою та спритністю свого лісового ворога, можливістю захистити себе, породило велику кількість епічних творів про вовкулаків.

Найдавнішим зразком оповіді з центральним образом вовка є “Казка про вовка-колядника” (“щедрувальника”), який приходить на Різдво до діда і виколядовує в нього овечку, козу, коня, бабу, а потім – самого діда, відносить це все до лісу, і там з´їдає. Вона збереглась в небагатьох варіантах і зафіксувала давнє ставлення людини до дикого тотема, з яким “не сила боротись”, а треба його задобрювати, виконуючи його волю та побажання.

Але вовк у казках не завжди постає грізним і лютим. Він не завжди панує в лісовому царстві, його неважко обдурити. Можливо, в минулому оповіді про обдуреного вовка мали на меті накликати на людей-мисливців здатність перехитрити лісового хижака. Намагаючись захиститися від його нападів, праслов´янські предки складали оповіді про втрату вовком сили чи про панування людини над ним. З часом подібні казки набули гумористично-сатиричного відтінку, перестали сприйматися серйозно. Очевидно, у поширеному звертанні “вовчику-братику” чи “вовчику-панібратику” криється бажання поріднитись із ним, заручитись його підтримкою і покровительством (адже брат – значить “свій” – не може завдавати шкоди).

У подібному плані постає образ іншого лісового хижака – лисиці, яку теж у казках нерідко величають “лисичкою-сестричкою”. Вона завжди зображається хитрою, облесливою, здатною на всілякі вигадки, тому може обдурювати навіть сильніших від себе. У багатьох казках вовк та лисиця постають разом як спільники чи побратими. Але часто вони намагаються перехитрити один одного у бажанні отримати більшу частину здобичі (“Про лисичку-сестричку і вовка”, “Лисичка-сестричка і вовк-панібрат”, “Як лисиця роздобула риби”, “Як лис учив вовка діставати рибу” та ін.).

На слов´янському грунті, як і на більшій частині євроазійської території, особливого значення набув культ ведмедя. Тотемні вірування багатьох племен зберегли думку про походження людини чи роду в цілому від ведмедя. І. Березовський вказує на зв´язок повір´їв про родинні зв´язки людини з ведмедем із казковим мотивом про викрадення ним жінки, співжиття з нею та народження сина від ведмедя. З цим, на думку дослідника, пов´язане звертання до ведмедя “вуйко”, тобто дядько по материнській лінії. Цей персонаж нерідко зустрічається разом з образами вовка та лисиці. Як найсильніший у лісі звір, він постає володарем лісу, царем (казки про лева – царя звірів є, очевидно, значно пізнішим нашаруванням, запозиченим із мандрівних сюжетів).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Казки про тварин

Categories: Нові твори

Links