Джон Рональд Руел Толкієн Листок, виконаний Бавунцьом

Жив собі колись чоловічок на ім’я Бавунцьо, на якого чекала довга подорож. Він не хотів проте нікуди вирушати, направду вся ідея подорожі була йому неприємна; але він не міг уникнути її. Він знав що рано чи пізно йому доведеться вирушити, але він не спішився зі своїми рихтуваннями.
Бавунцьо був маляром. Не дуже успішним, частково тому, що паралельно мав багато інших справ до роботи. Більшість із тих справ були на його думку занудними; але він робив їх досить добре у тих випадках, коли не міг відмовитися від них: а ті випадки (на його думку) мали

місце надто часто. Закони в його країні були дуже строгі. Існували теж інші перешкоди. По-перше, він часом просто лінувався, і не робив узагалі нічого. По-друге, він був добросердечним, у свій спосіб. Знаєте, яке буває добре серце: воно заставляло його чутися незручно частіше ніж воно заставляло його робити щось, а навіть якщо він робив щось, то все одно потім нарікав, виходив з себе, і говорив погані слова (переважно сам до себе). Тимнеменш, воно підкидало йому багатенько випадкових робіт, які у нього замовляв був його сусід пан Парафія, кульгавий чоловік. Часвідчасово він навіть допомагав іншим людям, які мешкали дальше, якщо вони приходили до нього і просили допомогти. І також, час від часу, він нагадував собі про плановану подорож, і розпочинав нераціонально рихтувати собі деякі речі: у такі періоди він не дуже займався малюванням.
Він мав на руках багато картин; більшість із них були надто великими та амбіційними для його вміння. Він був художником такого типу що вмів малювати листки ліпше ніж дерева. Він бувало тратив довгий час на єдиний листок, намагаючись вловити його кшталт, і його одежу, і виблискування росокраплинок на його краєчках. І все ж він хотів намалювати ціле дерево, так щоб усі листочки на тому дереві були у тому самому стилі, і щоб усі були різними.
Була зокрема одна картина, яка його турбувала. Вона почалася була з листка, зловленого на вітрі, який став деревом; і дерево росло, посилаючи всюдибіч незліченну кількість гілок, і простираючи в грунт найбільш фантастичні корені. Дивні птахи прибули і осіли на гілочках, і ними треба було зайнятися. Тоді довкола дерева, і позаду нього, крізь шпари в листках та галуззях, почала виднітися певна країна; і проблисками виднівся ліс, який пропливав по землі, і гори, оверхівлені сніговими шапками. Бавунцьо тоді втратив інтерес до інших картин; або ж узяв їх усіх і прикріпив їх по краях своєї великої картини. Незабаром полотно стало таким великим, що він мусів принести драбину; і він лазив по ній вгору-вниз, ставлячи мазок в одному місці, затираючи латку в іншому. Коли люди приходили, аби покликати його, він позірно виглядав досить ввічливим, хоча бавився при цьому олівцями зі своєї парти. Він слухав те, що йому говорили, але внутрі він цілий час думав про своє велике полотно, яке було розміщене у високому гаражі, що його Бавунцьо збудував собі в садку (на тому місці де до того була його грядка з бульбою).
Він не міг позбутися свого доброго серця. “Я хотів би мати сильніший розум!” часом казав він собі, маючи на увазі що не хотів, аби проблеми інших людей заставляли його чутися незручно. Але протягом довгого часу він не був серйозно схвильований. “У кожному разі, перед тим як вирушати в ту нещасну подорож, я докінчу цю одну картину, свою реальну картину,” казав часом він. Але він починав усвідомлювати, що не може без кінця відтерміновувати своє вирушання. Картина має просто припинити розростатися і її слід докінчити.
Одного дня Бавунцьо стояв трошки на відстані від своєї картини і розглядав її з незвичною увагою та безпристрасністю. Він не міг вирішити що думає про дану картину, і захотів мати якогось друга, який би йому зміг сказати, що саме слід думати. Взагалі вона його не задовільняла, а все ж була досить слічною, єдиною насправді прекрасною картиною у світі. Йому сподобалося би якби у той момент увійшов його двійник і, поплескавши його по плечі, мовив би (з очевидною щирістю): “Абсолютно вражаюче! Я можу точно побачити на що саме ти натякаєш. Рухайся далі в тому керунку, і не переживай ні за що інше! Ми подбаємо про те, аби тобі призначили пожиттєву пенсію, щоб ти не мусів ні за що переживати.”
Щоправда, пожиттєвої пенсії в нього не було. І він міг бачити чітко одну річ: потребувалося певної концентрації, певної _праці_, важкої неперервної праці, аби завершити картину навіть у її теперішньому розмірі. Він закотив рукави і почав концентруватися. Протягом кількох днів він намагався не переживати ні за що інше. Але тут несамовитим урожаєм посипалися різні перешкоди. У його будинку щось треба було поремонтувати; він мусів був бути присутнім у міському суді яко член колегії присяжних; його далекий приятель захворів; пан Парафія попав до шпиталю із наскрізною вогнепальною раною; а потік відвідувачів не спинявся. Бавунцьо мешкав у приємній хатинці, за кілька миль від міста. Він кляв їх усіх в душі, але не міг заперечити що сам їх свого часу запросив був, ще тоді взимку, коли не розглядав яко можливу “перешкоду” відвідування крамниць чи смакування чаю зі знайомими у місті. Він намагався зробити серце твердішим, але безуспішно. Існувало багато справ, від яких він не міг відмовитися, вважав він їх обов’язками чи ні; та існували деякі речі, які він змушений був робити, незалежно від того якими саме він їх вважав. Деякі відвідувачі натякали йому що його садок виглядає досить запущеним, і що його може відвідати Інспектор. Звичайно, дуже мало хто з них знав про існування цієї картини; але якщо би навіть вони і знали, навряд чи мало би то велике значення. Наважуся сказати, що насправді не була то дуже добра картина, хоча можливо були в ній кілька добрих місць. Дерево, у будь-якому випадку, було цікаве. Досить унікальне в своєму роді. Як і Бавунцьо; хоча він був також дуже пересічним і досить дурним чоловічком.
Врешті-решт, Бавунцьовий час ставав дійсно цінним. Його знайомі з далекого міста почали пригадувати що чоловічкові доведеться вирушити у ту проблемну мандрівку, і деякі з них почали обчислювати коли якнайпізніше він може вирушити. Їм було цікаво, кому перейде його дім, і чи буде наступний власник ліпше доглядати за садом.
Настала осінь, дуже волога та вітриста. Маленький художник був у своєму гаражі. Він сидів на драбині, намагаючись вловити промінь назахідного сонця на верхівці оверхівленої снігом гори, який він щойно уздрів акурат зліва від листистого кінчика однієї з гілок Дерева. Він знав, що незабаром йому доведеться відбувати: можливо на початку наступного року. Він міг тільки взяти і завершити картину, і до того ж на такому-собі рівні: бо було кілька місць на картині, де він встигав тільки натякнути на щось що він хотів там зобразити.
У вхідні двері постукали. “Заходіть!”сказав він різко, та зліз з драбини. Він стояв на підлозі і крутовертів своїм пензлем. То був його сусід, Парафія: його направду єдиний сусід, бо всіх інших людей хати стояли дуже далеко звідти. Тимнеменш він не дуже любив свого сусіда: частково тому що той часто був у якійсь біді і потребував помочі; а частково тому що Парафія був байдужий до малювання але дуже критичний в питаннях садівництва. Коли Парафія дивився Бавунцьовий сад (що він робив часто) то бачив головно бур’яни; а коли дивився на Бавунцьові малюнки (що мало місце рідко) то бачив тільки зелені та сірі смужки та чорні лінії, які на його думку були безсен совними. Він не встидався робити Бавунцьові зауваження про бур’яни (сусідський обов’язок), але стримувався від висловлення будь-якої думки про картини. Він вважав що таке його ставлення є дуже тактовне, і не усвідомлював що навіть якщо воно було тактовним, воно не було достатньо тактовним. Допомога з будяками (і можливо схвальні відгуки про картини) були би ліпшими діями з його боку.
“Ну, Парафіє, що там?” запитав Бавунцьо.
“Мені не слід тебе відривати, я знаю,” мовив Парафія (навіть оком не кинувши на картину). “Я впевнений що ти є дуже зайнятий.”
Бавунцьо і сам щось таке хотів був сказати, але не встиг. Він лише спромігся сказати “Так.”
“Але я не маю більше до кого звернутися,” мовив Парафія.
“Но певно!” мовив Бавунцьо, видавши при цьому зітхання: одне з тих зітхань які звично є ніби коментарем для самого себе, але які не є цілковито нечутні. “Що можу для тебе зробити?”
“Моя дружина вже кілька днів є хвора, і я починаю хвилюватися,” сказав Парафія. “І ще вітер здув половину черепиці з мого даху, і вода тепер лиється мені в спальню.