Джон Кітс Вірші
Джон Кітс
Вірші
Перекладач: Василь Мисик
Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990
Присвята Лі Гантові
Краса і слава залишили світ.
Під нашим поглядом у ранню пору
Не в’ється фіміам вінками вгору,
Туди, де радісно сміється схід.
Ніжноголосі німфи серед віт
Своїми грищами не тішать зору
I не кладуть на гроб, що криє Флору,
Колосся з кошиків і майський цвіт.
Та є незгірші радощі й у нас,
I славити наш вік я не покину,
Що в дні, як вівтар у гаю погас,
Мені надію дав: хоч на годину
Цим подарунком
Потішити таку, як ти, людину.
До Надії
Коли сиджу біля свого вогню,
Поринувши в думки тяжкі, гнітючі,
I не про видива чудові сню,
А про пустелі, про каміння й кручі,-
Надіє, усміхнись душі моїй
I крилами чоло мені обвій!
Коли блукаю ввечері в гаю,
Де гасне в листі місячне проміння,
I враз у душу злякану мою
Загляне Розпач, як страшне видіння,
Ти сяйвом місяця мене стрічай
I з серця геть жени німий Одчай.
Коли Зневіра дух беззбройний мій
Для Розпачу, свого хмурного сина,
Що хмарою звисає, на забій
Безжально віддає,- о ти, єдина,
Засяй
Збори його, як сонце боре тьму!
Коли почую, що в біді тяжкій
Змагаються мої найближчі друзі,
Надіє світлоока, розпач мій
Геть прожени, не дай змарніти в тузі,
Пошли згори живущий промінь свій
I крилами чоло мені обвій!
Як нехіть милої чи суд батьків
Приборкають моє палке кохання,
Дай вірити, що я не марно влив
В сонетний лад мої нічні зітхання!
Надіє, прожени мій сум-одчай
I крилами згори мені засяй!
Хай серця не страшить будучина,
Хай честь вітчизни не темнять незгоди
I хай, незламна в замірах, вона
Хранить Свободу, а не тінь Свободи!
Свята Надіє, дух підтримай мій
I сяйвом крил чоло мені обвій!
Не допусти побачити мені,
Як спадщина героя-патріота –
Свобода, пишна й в сірому вбранні,
Чоло похилить під вагою злота,-
А дай побачити, як сяйвом крил
Ти посріблиш високий небосхил!
Мов зірка, що взолочує ясну
Верхівку хмари й срібне сяйво сіє
В півзапнуту небесну глибину,
Так ти осяй мене, свята Надіє!
Глянь з висоти у дух померклий мій
I крилами чоло мені обвій!
До мого брата Джорджа
Багато днів мене журба томила,
Мій мозок мерк, і темрява немила
Гнітила дух, і думалось мені,
Що марно я в блакитній глибині,
У сполохах, аж сліпнучи з одчаю,
Мелодії небесної шукаю;
Що, лігши навзнак у м’яку траву,
Даремно в мріях до зірок пливу;
Що вже не вчую пісні Аполлона,
Хоч небо квітне і зоря червона
Два промені прослала в висоту,
Нагадуючи ліру золоту;
Що я в бджоли, яка летить на рожу,
Сільського ладу перейнять не зможу;
Що скісний погляд із-під темних вій
Не зможе наспів окрилити мій
I не запалить у моєму серці
Слів про кохання та про давні герці.
Та часом той, що все про славу снить,
Скидає сум, і йде в поля, в блакить,
I, вітру вільному відкривши груди,
Саму поезію вбачає всюди.
Недаром кажуть, любий Джордже мій
(Так Вільнодумцю й Спенсер-чародій
Не раз мовляв), що в ті чудесні хвилі
В очах поета грають коні білі
I рицарі в одежі святковій,
Жартуючи, розпочинають бій.
А блисне сполох, він одразу знає:
То величезну браму відчиняє
Осяяний небесний вартовий,
Дмучи в ріжок, що на землі чутний
Лише поетові. Ось у ворота
Пливе квапливо казкова кіннота –
I бачить він за нею залів ряд,
У срібло й злото прибраних для свят,
I лиця дам, що світлими очима
Вщасливити могли б і серафима,
I повних кубків, як планет навкруг
Ясного сонця, безнастанний рух,-
I струм вина, що нахильці поллється,
Дощем летючих зір йому здається.
А далі ще – немов у млі, сади,
Земним очам заказані: туди
Лише впусти поета, Аполлоне,
I до троянд він миттю прохолоне.
I в тім глибу блаженнім тільки й знать,
Як, сплесками цілуючись, киплять
Фонтани – й ллється течія промінна,
Мов срібні смуги на плавцях дельфіна,
Коли з коралових підводних міст
Він вирне, вигнувши грайливо хвіст.
Такі дива лише для того звичні,
Хто поринає в нетрі поетичні.
Коли надвечір він гуляє сам,
З чолом відкритим, чи ж його очам
Тоді доступна тільки темно-синя
З тремтячими алмазами пустиня?
Та ясно-білі кучері хмарин,
Та місяць поміж них, що сам-один,
Убравшися у ризи великодні,
Іде все вище, в світові безодні?
О ні! Багато добачає там
Він дивних див! Якби моїм очам
Відкрилися ті потаємні схови,
Ти остовпів би від моєї мови.
Так за життя п’є радощі поет,
Але думок його захмарний лет –
В майбутньому. Про що поет шепоче,
Коли навік змикає горді очі?
“Хоч я покину цей недобрий світ,
Але мій дух і через грані літ
Обізветься – і патріоти-внуки,
Почувши клич мій, схоплять зброю в руки
Або рядками, що давно я склав,
Князів пробудять для великих справ.
I мудрий у своїй повчальній мові
Мої повторить речення готові –
I я тоді, схилившись із-за хмар,
Живитиму його промови жар.
Пісні мої, по смерті зацілілі,
Співатимуть дівчата на весіллі.
Буває, в травні молодість сільська,
Втомившися розвагами, кружка
Обсяде біло десь на оболоні
Свою царівну обрану, в короні,
Де всяке зілля, різні квіти є,
I кожне має значення своє
(В лілеї й рожі чути їм зітхання
Нещасного, що гине від кохання);
Поміж грудей, де жар іще й не тлів,-
Пучок фіалок повних, дар полів,
Спокійно спить; вона бере з шкатули
Маленьку книжку – й кожне серце чуле
Від радості тріпоче; скрики, стиск
Рук молодих, очей гарячий блиск:
Бо дівчина надумала читати
Оповідання про надії й втрати,
Що юним я злеліяв; перлів град
Із-під повік до ямочок-принад
Покотиться. Дитячі очка сонні
Так солодко на матерньому лоні
Склеплять мої пісні. Прощай, прощай,
Прекрасний світе! Вже в очах розмай
Твій гасне. Крила я розняв орлині
I з низини лечу в простори сині,
Радіючи, що мій і далі спів
Томитиме твоїх прекрасних дів
I хлопців грітиме”.
Мій брате й друже!
Якби мені, безумному, байдуже
Було до тих омріяних відрад,
З людьми й собою був би в мене лад.
Щоправда, день мій сходить веселіше,
Як світла думка мозок мій прониже:
Найбільший скарб, якби моїм він став,
Мені б такої радості не дав.
Мені приємно, що мої сонети
Читаєш ти, достойні, може, й Лети.
Недавно – теж – я розкоші зазнав,
Коли, простягшись на траві, складав
Для тебе вірші (найдорожча втіха),
Коли вітрець мені обличчя стиха
Приємно гладив. Я лежу в цю мить
На пригорі квітучій, що стримить
З морського глибу; трав і квітів тіні
Мережать зошит мій, тремтливо-змінні.
З одного боку похиливсь овес,
I серед нього мак піднявся, скрес,
Нагадуючи марною пихою
Тих, що народам не дають спокою.
А з другого свій розіп’яв жупан
Зелено-темно-синій океан;
Там видно парус і стягу перлову,
Що кучеряво обвиває прову.
Тут жайворонок падає в траву;
Там чаєчка морська – то на плаву
Танцює в морі, то над головою,-
Така ж невгавна, як і шум прибою.
Я знов на захід погляд оберну,
У сяєвом залиту далину…
Чому ж на захід? Щоб “прощай” сказати
I мій привіт палкий тобі послати!
На звільнення з тюрми Лі Ганта
За правду, сказану розбещеній державі,
Був Гант ув’язнений; але душею він
Був вільний кожну мить, як той співець долин,
Небесний жайворон, що знявсь на крила жваві.
О ти, що стережеш свої замки іржаві!
Ти думаєш, він знав лиш темний камінь стін,
Аж поки вчув ключа такий повільний дзвін?
Він вільно жив і там, найближчий родич славі!
В палацах Спенсера він таємничий цвіт
Збирав, гуляючи. В віддалення туманне
З одважним Мільтоном стремив одважний літ.
І в царство власних дум, йому самому дане,
Він заглядав не раз. Ні, не забуде світ
Його й тоді, як вас і ваших слуг не стане!
Сонет
О, скільки бардів рясно взолотило
Простори часу! Не один живив
Мій спраглий дух потоком дивних див,
Що так підносили і душу, й тіло.
I часто, як до рим я бравсь несміло,
Вони з’являлись із усіх боків,
Не грубий галас, а приємний спів
Мені даруючи, аж серце мліло.
Отак і звуки ті, що ніч навкруг
Поширює – дрімотний плеск прибою,
Далекий дзвін, як заклик до спокою.
I відгуки, що повнять поле й луг,
Знекровлені, прибиті далиною,-
Нам тільки тішать, а не ранять слух.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)