Джакомо Леопарді Поезії
Джакомо Леопарді
Поезії
Перекладач: Михайло Орест
Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади – К.: Основи, 1995
Вечір після свята
Ясна і кротка ніч, не дише вітер;
Спокійне сяйво місяця лягло
На кожен дах і сад – і вдалині
Розкрило кожну гору. Заніміли
Дороги всі, о пані, і від вікон
Спливає скудне світло ламп нічних.
В своїх покоях тихих ти лежиш,
Пойнята добрим сном; турбота жадна
Тебе не мучить – і не знаєш ти,
Яку ти рану завдала мені.
Ти спиш,- а я хотів би небо це,
Таке зичливе
I древню, всемогутню цю природу,
Що для страждань мене створила. Мова
Її була до мене: “Сподіватись
Тобі не вільно, сподіватись навіть,
I блиск твоїх очей – він слізний буде”.
Цей день був святом. По його розвагах
Ти спочиваєш і, можливо, сниш,
Скільком подобалася ти і скільки
Подобалось тобі – а я не мислю,
Щоб ти мене згадала лиш. Питаюсь,
Я падаю, кричу, тремчу. О дні,
Жахливі в віці юному!
З дороги
Доноситься до мене спів самотній
Ремісника, що по забаві, пізно
Вертається в свою убогу хату,
I біль моє стискає серце люто
На думку,
Сливе без знаку: ось минуло свято,
I вслід за святом будній день надходить,
I пориває за собою час
Діла людей. Де голос наших предків
Преславних, де держава сильна Риму
I зброя, і нестримний гуд, що звучно
Котився суходолом і морями?
Скрізь мир і тиша, все земля забрала,
I вигасла про все це мова людська.
В дитиннім віці ще, коли нам свято
Таке жадане, по його відході
Ще довго я на подушці лежав,
Сумний, без сну – і пізньої доби
Спів, що доносився з доріг нічних
I завмирав поволі вдалині,
Стискав мені тим самим болем серце.
Безконечне
Любив я завжди цей самотній горб
I чагарі, які від ока криють
Значну частину обріїв далеких.
Коли я тут сиджу, в моїй уяві
Встають: безмежний простір, що по той бік
Кущів, надлюдська тиша і найглибший
Спокiй – моєму серцю майже страшно.
Шум вітру чуючи в чагарнику,
Я просторів порівнюю мовчання
З цим голосом: я думаю про вічне,
Про час померлий і про час живий,
I в звук його вслухаюся. Так тоне
В цій безконечності вся мисль моя,
I любо гинути мені в цім морі.
До місяця
О милий місяцю, мені згадалось,
Як рік тому я, повен муки, вийшов
На горб цей, щоб на тебе подивитись:
Як і тепер, над лісом ти звисав,
Його всього освітлюючи ясно.
Але крізь сльози, що тоді мої
Обтяжували вії, я побачив
Лице твоє туманним і тремтливим,
Бо горе повило моє життя,
Як повиває і тепер, і зміни
Не буде, милий місяцю. I все ж
В колишній біль мені вертатись любо
Сумною думкою і вік його
Лічити. О, як солодко за юні,
Коли надія довгу стелить путь,
А пам’ять – закоротка, спогадати
Про речі, що в минулім потонули,
Хоч горе крушить і триває мука.
До себе самого
О серце стомлене, спочинеш ти
Навік. Омана вигасла остання,
Що в неї вірив я. По ній. I добре:
З оман усіх привабливих не тільки
Надія вмерла – вмерло і бажання.
Спокою! Досить билось ти. Ніщо
Не варт твоїх ударів, і не гідна
Зітхань земля. Гірким
І прикрим є життя,
Не іншим, і сміття
Наш світ. Стихай. Відбудь
Востаннє розпач. Тільки умирання –
I поза ним дарів ніяких інших
Нам доля не дала. I я гордую
Тобою, о природо, люта сило,
Що на погибель всім пануєш тайно,
Всемарносте безмежна!
До Сільвії
Чи, Сільвіє, спогадуєш ти ще
Своє життя погасле,
Коли краса сіяла
В твоїх очах, радіючих і бистрих,
I на пороги зрілості своєї
Обачно ти ступала?
Лунали у кімнатах
I по садах, тишинами пойнятих,
Твої пісні всякчасні,
Коли, при хатній ти роботі, пильна,
Сиділа – і раділа мрії власній
Про дні майбутні, золоті і щасні.
Так день минав твій. Травень був надворі,
I травень плив пахуче і квітчасто.
I залишав я часто
Науку милу і поважні книги,
Яким я молодість віддав і часть
Себе самого кращу – і з балкона
Я прислухався до твоїх пісень,
До їх живого звуку,
I зір скеровував на бистру руку,
Що полотно старанно вишивала.
Погожі небеса я споглядав,
Сади і вулиці, всі в сонці, море
I мрійні, дальні гори.
Язик не скаже людський,
Що в серці відчував я.
О Сільвіє, які солодкі мислі,
Які були солодкі сподівання,
Як легко вірилося в існування
I в долю людську нам!
І як згадаю я про все колишнє,
Мене чуття гнітить
Гірке і безпотішне,
I давнє горе знов мене болить.
Чому, чому, природо,
Не держишся того, що обіцяєш?
Чому дітей своїх
Обманюєш так тяжко?
Зима ще не прибила трав блідих,
Як, здолана сухотами, померла
Ти, ніжна. Цвіту юності своєї
Не зріла ти; тебе
Не приголубила хвала утішна
Тут – чорним кучерям твоїм, а там –
Твоїм невинним люблячим очам,
I з подругами ти не говорила
У свято про кохання.
Тож і моє вповання,
Солодке, згасло; доля і мені
Відмовила в дарах,
Належних рокам молодим. Як сталось,
Що відійшла, що відійти могла ти,
О люба подруго моєї юні,
Моя, сльозами зрошена, надіє!
І що цей світ? Що мають означати
Любов і радість, вчинки і події,
Що ми про них так часто розмовляли?
І це є жереб людський?
Розкрився справжній зміст його – і ти
Упала, бідна,- і здаля рукою
Показуєш мені на смерть холодну
З могилою нагою.
Спокій після бурі
Уже минула буря;
Я чую, як радіють птиці; квочка
Підносить гострий голос
Посеред вулиці. Понад горою
Уже помітно ясноту чудову;
Земля свобідна знову,
I синьо зарізьбилася ріка.
Радіє кожне серце; там і тут
Відроджується гомін
I звичайний денний труд.
На небо поглядаючи, в спокої
Співаючи, простує ремісник
З приладдям у руці в свою майстерню;
Води щоб дощової
Набрати, господиня вибігає,
I продавця городини, що звик
Щодня обходити доми,
Зазовний чути крик.
Уже сміється сонце в небесах,
I сміх його вже грає на горбах
I на домах; розкрились вільно вікна
Балконів і терас – і безтривожні
Лунають бубонці здаля: в кареті
Знов подались удалеч подорожні.
Радіє серце кожне.
Чи ти, життя, всякчас
Таке ясне для нас?
Чи кожен раз з приємністю такою
До праці повертається людина?
Береться до нової?
О втіхо, ти, що з боязні постала,
Порожня втіхо, плоде
Жахів, що відлунали,
Що перед ними навіть той тремтів
І вмерти не хотів,
Хто повсякчас ненавидів життя!
Бо в муці безконечній,
Затихлі, похололі,
Бліді, здригались люди серед тьми,
Коли метались блискавки і вітер,
I падали громи.
О ти, природо добра,
Такі твої дарунки,
Твоє розкошування
Для смертних! Вся їх бідна втіха в тім,
Щоб утекти страждання.
Скорботи щедро розсіваєш ти,
Сам з себе виникає біль – і радість,
Що з муки часом постає, мов диво,
Уже велике щастя. Людський роде,
Богам одвічним любий! Ти щасливий,
Коли по муці можеш віддихнути,
І ти блажен, коли
Від мук усіх тебе звільняє смерть.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)