ДЗЕАМІ, Мотокійо
(1363 – 1443)
ДЗЕАМІ, Мотокійо (1363-1443) – середньовічний японський драматург, режисер, теоретик мистецтва і актор.
Дзеамі є основоположником одного із найдавніших класичних театрів Японії (поряд із Кабукі і театром ляльок Дзьорурі) – театру Но. Датою народження цього театру зазвичай вважають 1374 р., коли у присутності сьогуна Асікага Йосіміцу трупа провінційних акторів виконала “священне саругаку” (різновид містерії). Спектакль був схвалений сьогуном (головний полководець), як титулували правителів Японії, котрі прийшли до влади
Очолював трупу талановитий актор, творець п’єс і їхній постановник Каннамі Кійоцугу (1333-1384). Він виконував важливу роль “окіна” (“старця”). У цій давній містерії “старець” у білій масці уособлював небесне божество. У спектаклі брав участь у дитячій ролі і старший син Каннамі, котрий згодом отримав ім’я Дзеамі (Сеамі) Мотокійо, і було йому в той час дванадцять років. Відтоді Каннамі та Дзеамі стали придворними артистами. Настав найплідніший і найщасливіший період у їхній діяльності. Проте після
Роль Дзеамі у створенні театру Но була основоположною. Він написав майже половину п’єс, які входили у репертуар цього театру і дійшли до нашого часу (понад сто п’єс із двохсот сорока). У своїх теоретичних працях він не тільки сформулював загальні принципи цього мистецтва, а й дав детальні вказівки про конкретне виконання, ту чи іншу роль жестів, розробив питання режисури, музичного супроводу, театрального реквізиту і т. п. Творчість Дзеамі справила вирішальний вплив на наступні покоління виконавців. Розроблена ним естетика канонізувалася, його вказівки стали непорушними заповідями.
Два найважливіші принципи у Дзеамі позначені термінами “мономане” і “юген”.”…Мономане, – зазначав М. Конрад, – можна перекласти словосполученням “наслідування речей”. Слово “річ” (моно) у японській мові означає будь-який “предмет”, який існує у світі чи який вважається існуючим… В аспекті “театру Но” – поняття такого “предмета” обмежувалося світом живих істот. При переліку цих істот серед персонажів “в однім ряду” з людьми – вельможними та невельможними виступають і “духи” – душі померлих, духи рослин, гір; боги – божества синтоїстського пантеону, буддистські божества та святі. Для теоретика XIV-XV ст. “все це було “дійсністю”, – зауважує М. Конрад, наводячи пояснення самого драматурга: “Описати, у чому полягає наслідування кожного предмета, – важко. Але найголовніше – в одному: потрібно всіляко припадати до кожного предмета. Найголовніше – вміти наслідувати кожен предмет цілковито, в усьому. Слід лише пам’ятати, що в одних випадках потрібні густі фарби, в інших – легкі”. Дзеамі додавав також: “Наслідування речей аж ніяк не полягає у досягненні простої схожості. Той, хто досягає справжнього вміння у наслідуванні, проникає у самісіньку глибину речі, а через те у нього немає навіть думки про те, що він щось наслідує”.
Як вказує Дзеамі у тому самому теоретичному трактаті – “Книга квітів “, у якому сформульовані основні принципи мистецтва Но:”…метою будь-якого мистецтва є зм’якшувати серця й утверджувати гармонію між високими та низькими”. Кінцева мета, якій підпорядковані зміст театральної дії, краса виконуваного тексту, досконалість музики та співу, полягає в тому, щоби, впливаючи на слух глядача, “пробудити слух душі”, тоді як гра актора та його танці “пробуджують почуття і відкривають очі” на найвищу форму краси, яку Дзеамі означує словом “юген”.
“Юген” (дослівно: “темний і таємничий, прихований”) у Дзеамі точно перекласти неможливо, воно означає потаємну, ніби “домислювану” у власній уяві красу, невловиму і водночас сповнену глибокого змісту, забарвлену просвітленою печаллю. Юген – найвища мета і сутність будь-якого мистецтва. Впливаючи на почуття, юген будить думку, породжує незліченні асоціації, приносить найвищу естетичну насолоду. Дзеамі та його послідовники відносили поняття юген не лише до творів мистецтва, а й до зовнішності актора, до всієї його поведінки на сцені, прагнучи в усьому побачити і показати красу. Навіть старого, стверджував Дзеамі, слід зіграти так, щоби він був схожий на суворий, стрімчастий бескид, в ущелині якого цвітуть квіти.
За життя Дзеамі у XIV-XV ст. спектаклі театру Но завжди проходили просто неба. Сценою був майданчик, відкритий з трьох сторін.
Шпилястий дах із характерним для далекосхідної архітектури вигином опирався на чотири стовпи, розташовані по кутах сцени. Дощатий поміст, також накритий, вів із-за куліс на сцену, майже під прямим кутом примикаючи до неї.
Театр Но, як і більшість середньовічних театрів, не знає декорацій. Сцену прикрашають лише намальовані на всю широту задньої і єдиної стінки дві могутні сосни, з вузлуватими, викривленими стовбурами і темною, похмурою зеленню хвої. Театральний реквізит також надзвичайно скупий. Легкі, сплетені з бамбука і зв’язані парчевим шнурком предмети, які спеціальна людина виносить і встановлює на сцені перед початком дії, зображають то цямрину колодязя, то браму храму, то човен. Дуже важливу роль у театрі Но відіграє маска, яку головний герой носить завжди. Залежно від змісту п’єси, це може бути старий, воїн-герой, аристократ, красуня, бог чи небесна фея. Костюми актора – виконує він роль вельможі чи звичайного селянина – зроблені з важкої парчі, вишитих узорами шовків.
Невід’ємними складовими елементами спектаклю є музика і танці. Оркестр із чотирьох осіб – флейта і три різні барабани – розташовується у глибині сцени. Флейта веде мелодію в ліричних місцях, барабани ритмічним перестуком супроводжують танці. Праворуч на сцені розміщується хор із 8-9 осіб. Низькі чоловічі голоси хору утворюють мовби музикальний фон спектаклю, на якому звучить сольна партія – голос актора, який виконує головну роль. Майже весь спектакль є, по суті, музичною драмою. Лише невелика частина тексту виконується речитативом.
Не менш важливе місце посідає танець. Майже кожна п’єса закінчується танцем, який виконує головний герой. Але й, окрім цього фінального головного танцювального номера, всі рухи актора, кожен його крок підпорядковані особливому ритмові, здійснюються за спеціальними, строго розробленими ритмічними правилами. Всі жести умовні – рухи руки можуть означати і радість, і скорботу, і роздум, і пристрасть, і відчай. Перед досвідченим глядачем одразу розкривається цілий світ почуттів, який оживає на сцені театру Но. Всі ролі у спектаклях Но виконують чоловіки, жінок-акторок цей театр не знає.
При створенні п’єс для театру Но драматурги, і в першу чергу Дзеамі, широко використовували величезне багатство, яке створювалося упродовж століть у японській поезії. Вся система поетичних образів оживала в монологах акторів, у репліках і співі хору.
З кінця XVI ст. мистецтво театру Но перестало розвиватися, застигнувши в тій чи майже тій самій формі, у якій воно сформувалося при Дзеамі.
За Й. Иоффе
(2 votes, average: 3.50 out of 5)