“Дубровский” і “Капітанська дочка”, як ланки

В “Дубровском” кріпосники-поміщики, продажні чиновники були зображені Пушкіним з реалістичною точністю й конкретністю. Жорстокий самодур Троекуров, зовні культурний князь Верейский дані на широкому соціально-побутовому тлі, що підкреслювало їхню типовість. Зате з незмінним і безсумнівним співчуттям намальовані Пушкіним образи селян, зокрема коваль Архип, що рятує з ризиком для життя кішку після того, як оп же підпалив хату з там суддівськими чиновниками, що перебували. Селяни в Пушкіна виявилися більш життєво й психологічно достовірними,

чим їхній проводир Володимир Дубровский, образ якого був створений відповідно до традицій романтичного мистецтва.

По суті, у Дубровского немає нічого загального із селянами. Він палко бажає помститися Троекурову за особисту образу. Бунт же селян носить соціальний характер. І закономірно, що як тільки повстання подавлене, Дубровский залишає своїх селян. Очевидно, подальші особисті пригоди Дубровского (вони були намічені в збережених планах) Пушкіна вже не дуже цікавили. Художня структура роману вийшла неоднорідної: реалістичне зображення російського життя з масою колоритних побутових подробиць

не сполучалося із традиційним образом “шляхетного розбійника”, з яким були зв’язані всякого роду романтичні пригоди. Можливо, це відчував і сам Пушкін, залишивши роман незакінченим. До того ж у цей час у нього дозрівав інший задум, що виник ще до початку роботи над “Дубровским”. Мова йде про “Капітанську дочку”, пов’язаної з “Дубровским” єдністю задуму: селянське повстання й місце в ньому дворянина.

” Капітанська дочка ” (1836). Наполегливо цікавлячись проблемами селянського повстання, Пушкін з особливою увагою вивчав історію народної війни 70-х років XVIII в. Він ретельно збирав різноманітні матеріали але історії пугачевского руху, працював в архівах, почав подорож по місцях, де проходили його події, що цікавили. У результаті було написано наукове дослідження ” Історія Пугачова” (1833- 1834), що представляє самостійний інтерес. Глибоке вивчення пугачевского повстання привело Пушкіна до важливого висновку: “Весь чорний народ був за Пугачова. …Одне тільки дворянство було відкритим образом на стороні уряду”. Потім Пушкін звертається до роботи над “Капітанською дочкою”, задуманої ще раніше. Однак тепер, з позицій нового, більше високого етапу історизму, розміщення класових сил для Пушкіна стає більш ясно!”. У результаті він відмовляється від первісного задуму, відповідно до якого героєм роману повинен був стати дворянин, що переходить на сторону Пугачова. Занадто протилежними були інтереси селян і дворян-поміщиків, примирити їх неможливо.

Оповідання в “Капітанській дочці” ведеться від імені Петра Гринева, що розповідає про своє життя. У зв’язку із цим висловлювалася думка, “що форма записок і навіть сам заголовок добутки є лише маскуванням заборонної Теми, прикриттям від цензури. Відповідно до такої крапки зору із системи образів роману взагалі вилучається Маша Миронова (незважаючи на заголовок роману!), а в Гриневе відзначалися лише класові забобони й неуцтво (А. И. Ревякін). Тим часом долі цих персонажів дуже важливі для розкриття ідейно-художнього задуму Пушкіна.

Пугачов, що зображений в “Капітанській дочці” з безсумнівною симпатією, даний через сприйняття Гринева, що є красномовним доказом чесності й сміливості героя. Тим самим підкреслювалася повна об’єктивність оповідання, що входила в задум Пушкіна. Це саме й досягалося формою записок Гринева, якого ніяк не можна дорікнути в неуцтві й упередженості. У своїх записках він не тільки відвертий, але й чесний.

Зрозуміло, нічого значного в молодих дворянських героях роману немає. Вони випадково виявляються в потоці грізних історичних подій. Але бура повстання не зломила їх (як зломила вона Швабрина, оказавшегося негідником і негідником), а очистила, допомогла виявити зовсім не класові забобони, а кращі людські якості, висока шляхетність душі.

Маша Миронова – нова героїня у творчості Пушкіна. Зовні вона нагадує Ольгу, що колись так не сподобалася Онєгіну (“Червона, кругла особою вона…”): “Круглолиця, рум’яна, зі світло-русявими волоссями, гладко зачесаними за вуха…” Але тепер цей портрет не викликає ніяких негативних емоцій. Внутрішньо ж Маша дуже схожа на пушкінський ідеал – Тетяну Ларіну, що було відзначено ще сучасниками поета. По думці Пушкіна, Маша Миронова теж є втіленням російського національного характеру, тільки в більше розповсюдженому варіанті.

Однак милі, чисті, гарні Петруша Гринев і Маша Миронова виявляються цікавими зовсім не самі по собі, а лише остільки, оскільки їхнє приватне життя раптом вийшло на широкий історичний простір, виявилася утягненої в події величезної важливості – повстання Пугачова. Мало того, якби не пугачевское повстання, вони взагалі не змогли б знайти своє особисте щастя. Батько Гринева рішуче відмовлявся дати згоду на шлюб. Мін? ду тим грізні події виявили таку силу любові молодих людей, вони пройшли такі випробування, показали таку щиросердечну стійкість, що любов Петруши “уже не здавалася панотцеві пустою примхою”. Ло от повстання подавлене – і закінчилося все саме значне, саме цікаве в їхньому житті. Закінчуються й записки Гринева: писати більше не про що. Пушкіна обмежується короткою кінцівкою, у якій іронічно повідомляє про “благоденство” нащадків, що проживають У селі, що належить “десятьом поміщикам”.

На найвищому рівні в системі образів роману виявляється Пугачов. Сюжет будується таким чином, що саме вождь селянського повстання зображений у центрі всіх подій. Він визначає долі персонажів, у тому числі Петра Гринева й Маші Миронової. У цьому плані символічним є назва другого розділу: “Вожатий”. Установлюється своєрідна градація, заданий масштаб, за допомогою якого визначається внутрішня цінність і значущість персонажів. Мова йде не тільки про молодих людей. Досить згадати, як програє в порівнянні з Пугачовим генерал Р., зображуваний Пушкіним у постійному порівнянні з народним вождем.

Характер Пугачова розкривається Пушкіним послідовно. Спочатку він овіяний таємницею (символічно, що з’являється він з бури); потім даний ого зовнішній портрет, і поступово читач довідається його усе глибше й глибше. Пушкіна цікавлять не стільки воєнні дії Пугачова, скільки його особистість, духовний мир. У романі він з’являється лукавою й мудрою, шахраюватою й доброю, чуйною людиною, готовим прийти на допомогу навіть дворянському синові Гриневу, коли той по-людськи звертається до нього за підтримкою. Пушкіна постійно підкреслює близькість Пугачова до миру народної творчості. Звідси достаток казок, пісень, прислів’їв, загадок, що виникають відразу, як тільки з’являється Пугачов (а це завжди є в Пушкіна засобом эстетической оцінки).

Пугачов не протистоїть “юрбі”, середовищу. Навпроти, він зв’язаний найтіснішими узами з повсталої пародом, оп такий же, як вони, тільки розумне, сильніше духом, рішучіше. От одне з перших спостережень Гринева: “Усе обходилися між собою як товариші й не робили ніякої особливої переваги своєму проводиреві. …Кожний хвастав, пропонував свої думки й вільно оспоривал Пугачова”. Так розкривався перед читачем зовсім новий для нього мир. Не злісні нелюди й злочинці виникали зі сторінок пушкінського роману, а товариші, соратники, яких поєднує загальна висока мета, упевненість у своїх силах. Селянське повстання, що породжує таких героїв, як Пугачов, художньо виправданий автором.

З більшим занепокоєнням звертається Пушкін до думки, що давно його тривожила й хвилювала – про стихійність селянського бунту, про ті наслідки, які міг би принести цей бунт для російської культури (не забудемо, що в ту епоху культура була насамперед дворянської), для російської держави. Подібні побоювання були властиві не тільки для Пушкіна, але й для декабристів, И навіть для Бєлінського.

Так виникає в “Капітанській дочці” гірка фраза, що вимовляє Гринев, по яка відбиває побоювання й самого ангора: “… Не приведи бог бачити російський бунт, безглуздий і нещадний”. “За цією фразою,- писав один з авторитетних російських пушкіністів Б. В. Томашевский, —і не криється ні презирства до росіянина кріпакові селянству, ні невір’я в сили парода… Ця фраза лише виражає, що Пушкін не вірив в остаточну перемогу селянської революції в тих умовах, у яких оп жив”.

Всією логікою своєї роботи історика й письменника Пушкін доводила: визвольна селянська Війна була закономірним проявом народного протесту, але вона не могла не закінчитися поразкою. Така трагічна Природа “російського бунту”, “безглуздого й нещадного”.

“Капітанська дочка” була останнім більшим художнім твором, що Пушкін встиг завершити