Драма особистості в драматичному добутку
Розкриваючи, у міру своєї реалістичної тверезості, неминучість відступів від цієї гармонії, з якими ми зіштовхуємося в реальній історії, мистецтво залишається формою твердження естетического ідеалу, “нагадуванням” про нього, стимулом до його здійснення, осмислюючи ці відступи – там, де вони дійсно історично неминучі,- як драматичну необхідність
З’єднуючи, у такий спосіб реальне й ідеальне, воно стає втіленням реального гуманізму, однаково далекого й виправданню плоского практицизму, і абстрактної скорботи по нездійсненому
Необхідність у драматичній колізії сама повинна бути зіставлена з більше широкою історичною перспективою, у її світлі вона здобуває свій щирий драматичний зміст: у противному випадку перед нами буде всього лише зіткнення
Так, наприклад, один з дослідників пише: “Це історично необхідна вимога, будь воно прогресивн або реакційне (може бути, і трагедія нового й трагедія старого – все залежить від історичних умов, від розміщення об’єктивних сил суспільства), зіштовхується із практичною неможливістю його здійснення. У цьому джерело трагедії такого типу”. Однак, якщо говорити про трагедію старого, то справа полягає не тільки в розміщенні об’єктивних сил суспільства, але й в історичності самого подання про тенденції суспільного розвитку, поданні, що лежить в основі критерію драматизму. Іншими словами, тут ми маємо справу із суб’єктивною стороною цього критерію
Маркс, як відомо, указував на можливість трагічного в загибелі старого порядку. Разом з тим він зв’язував цю можливість із певними конкретно історичними умовами: коли старий порядок сам вірить і повинен вірити у свою правомірність, коли його омана є дійсно всесвітньо-історичним і виступає як об’єктивний фактор, а “ідея волі” є “надбання окремих особистостей”, тобто надбання індивідуального, а не суспільної свідомості епохи. В іншому випадку загибель старого, будучи трагічної для нього, у той же час не буде такий у більше високому історичному змісті й повинна з’явитися скоріше жалюгідної або смішний. Недарма Маркс бачив помилку Лассаля в тім, що він в умовах дійсно трагічної колізії епохи поставив дворянсько-лицарську опозицію вище плебейско-мюнцеровской, зосередивши головну увагу на представнику класу, що гине, революціонер тільки ототожнював об’єктивний хід історії з історичною необхідністю, виправдуючи із цього погляду знищення незалежності Польщі
Жорстоко висміявши це плоске змішання, зв’язане у В. Йордана із чисто гегельянським розумінням історії як здійснення “у собі й для себе сущої ідеї”, Ф. енгельс показав, що справжня необхідність полягає не в загибелі, а саме у відродженні вільної Польщі на грунті твердження селянської демократії. Помітимо, що в конкретному аналізі характеру Буличова В. Фролов цілком правильно говорить про його драматичний зміст. У власній уяві на шкоду показу справді революційних представників народу. “Протиріччя між об’єктивним змістом історичної справи й свідомістю виконуюча ця справа історичних діячів”, внутрішня чесність і переконаність героя, що помиляється, ще далеко не достатню умову для трагедії старого. Не сам факт омани й не його щирість, а міра його історичної виправданості грає тут вирішальну роль. Яго, що персоніфікує для Шекспіра, як і Отелло, істотні й по-своєму історично неминучі тенденції епохи Відродження, гине, але в його смерті немає ні грана трагічного, вона сприймається як символ торжества гуманізму й справедливості. Так само логіка вчинків батька Гранді в Бальзака з надзвичайною виразністю виражає закономірності суспільства, у якому він живе, однак це ще не робить його трагічним персонажем. Навпроти, по справедливому зауваженню Горького, ця обставина позбавляє його образ драматичного фарбування й робить лише “огидним”.
Було б спрощенням розглядати трагедію Буличова просто як трагедію старого порядку, що неминуче гине (а саме так її нерідко й трактують).
Єгор Буличов – драматичний персонаж, оскільки це сильний, по-своєму талановитий, але народжений “на чужій вулиці” людин; він бачить і жагуче заперечує пороки свого соціального середовища й у той же час виявляється не в змозі з нею порвати, не знаходить та й не може знайти свого шляху на “іншу вулицю – у революцію”. І не омана на рахунок історичної перспективи свого класу, а скоріше тверезий погляд на його Майбутнє визначає тут драматизм характеру
Це досить нерідкий у мистецтві випадок, коли зіткнення історичної необхідності з тим, що їй протилежно, що заважає її здійсненню, відбувається як би усередині самого характеру, коли лінія драматичного конфлікту проходить через душу й серце героя. Така суперечливість героя відбиває реальні протиріччя суспільства й сама по собі є трагічним моментом. У цьому своєрідна повчальність і драматичність подібних доль, досить типових, до речі, для перехідних історичних епох. До таких характерів належить, наприклад, Григорій Мелехов, доля якого настільки ж суперечлива й складна, як складні й суперечливий час і середовище, що сформували його.
Трагізм його невіддільний від цілком реальної, що опирається на класовий і індивідуальний зміст характеру потенційної можливості іншої долі в революційній колізії часу, тої можливості, на тлі, у мовчазному зіставленні з якої в романі його шлях і народжує драматичне почуття гіркоти й жалі. Ми маємо тут справу з випадком, протилежним ситуації “Єгора Буличова й інших”. Якщо трагічна провина Мелехова й не може бути прямо й однозначно зведена до його класової приналежності або його особистих помилок і оманам, то вона адже й не може бути зрозуміла крім них. Така точка зору, що виражає справедливий протест проти спрощень вульгарно-соціологічного підходу й одночасно проти формули “нехай гине людина – тріумфувала б справа”, містить у собі небезпека протилежного характеру – звести цінність особистості до її незамінності, індивідуальній неповторності, тобто до критерію гранично абстрактному й формальному й тому явно неприйнятному для мистецтва
(2 votes, average: 4.50 out of 5)