Багатогранність особистості Пушкіна в романі “Євгеній Онєгін”

Історичне достоїнство цієї поеми тим вище, що вона була на Русі й першим і блискучим досвідом у цьому роді. У ній Пушкін є не просто поетом тільки, але й представником суспільної самосвідомості, що вперше пробудилася: заслуга безмірна!

Але деякі погодяться з вами, і для багатьох здасться дивним, якщо ви скажете, що перша істинно національно-росіянка поема у віршах була і є “Євгеній Онєгін” Пушкіна й що в ній народності більше, ніж у якому завгодно іншому російському народному творі. А тим часом це така ж істина, як і те, що двічі два –

чотири. Якщо її не всі визнають национальною – це тому, що в нас здавна вкоренилася предивна думка, нібито росіянин у фраку або російська в корсеті – уже не росіяни й що росіянин дух дає себе почувати тільки там, де є зипун, постоли, сивуха й кисла капуста.

Пора, нарешті, догадатися, що, навпроти, російський поет може себе показати істинно національним поетом, тільки зображуючи у своїх добутках життя утворених станів: тому що, щоб знайти національні елементи в житті, що наполовину прикрилося колись далекими їй формами, – для цього поетові потрібно й мати великий талант і бути національним у душі. “Щира національність

(говорить Гоголь) складається не в описі сарафана, але в самому дусі народу; поет може бути навіть і тоді національний, коли описує зовсім сторонній мир, але дивиться на нього очами своєї національної стихії, очами всього народу, коли почуває й говорить так, що співвітчизникам його здається, начебто це почувають і говорять вони самі”. Розгадати таємницю народної психеи – для поета значить уміти дорівнює бути вірним дійсності при зображенні й нижчих, і середніх, і вищих станів.

Хто вміє схоплювати різкі відтінки тільки грубого простонародного життя, не вміючи схоплювати більше тонких і складних відтінків утвореного життя, – той ніколи не буде великим поетом і ще менш має право на голосне титло національного поета. Великий національний поет дорівнює вміє змусити говорити й пана, і мужика їхньою мовою.

И першим таким національно-художнім добутком був “Євгеній Онєгін” Пушкіна. У цій рішучості молодого поета представити моральну фізіономію найбільш оевропеившегося в Росії стану не можна не бачити доказу, що він був і глибоко усвідомлював себе національним поетом. Він зрозумів, що час епічних поем пройшло й що для зображення сучасного суспільства, у якому проза життя так глибоко проникнула саму поезію життя, потрібний роман, а не епічна поема. Він взяв це життя, як вона є, не відволікаючи від її тільки одних поетичних її митей; взяв її з усім холодом, із всею її прозою й пошлостию. І така сміливість була б менш удивительною, якби роман затіяний був у прозі; але писати подібний роман у віршах у такий час, коли російською мовою не було ні одного чималого роману й у прозі, – така сміливість, виправдана величезним успіхом, була безсумнівним свідченням геніальності поета.

Пушкін писав про Росію й для Росії, – і ми бачимо ознаку його самобутнього й геніального таланта в тім, що, вірний своїй натурі, зовсім протилежній натурі Байрона, і своєму художницькому інстинкту, він далекий був від того, щоб спокуситися створити що-небудь у байроновском роді, пишу російський роман. Зроби він це – і юрба звеличила б його вище зірок…

Повторюємо, Пушкін як поет був занадто великий для подібного блазнівського подвигу, настільки звабливого для звичайних талантів. Він піклувався не про те, щоб походити на Байрона, а про те, щоб бути самим собою й бути вірним тої дійсності, до нього ще непочат і недоторканої, котра просилася під перо його. І зате його “Онєгін” – найвищою мірою оригінальний і національно-російський добуток.

Зміст “Онєгіна” так добре відомо всім і кожному, що немає ніякої потреби викладати його докладно. Але, щоб добратися до лежачої в його підставі ідеї, ми розповімо його в цих деяких словах. Вихована в сільській глухомані молода, мрійлива дівчина закохується в молодого петербурзького – говорячи нинішньою мовою – лева, що, знудивши светскою життям, приїхав нудьгувати у своє Село. Вона вирішується написати до нього лист, що дихає наївною пристрастю; він відповідає їй на словах, що не може неї любити й що не вважає себе створеним для “блаженства сімейного життя”.

Потім з порожньої причини, Онєгін викликаний на дуель нареченим сестри нашої закоханої героїні й убиває його. Смерть Ленского надовго розлучає Тетяну з Онєгіним. Розчарована у своїх юних мріях, бідна дівчина відмінюється на сльози й благання старої своєї матері й виходить заміж за генерала, тому що їй було однаково, за кого б не вийти, якщо вже не можна було не виходити ні за кого. Онєгін зустрічає Тетяну в Петербурзі й ледь довідається її: так перемінилася вона, так мало залишилося в ній подібності між простенькою деревенскою девочкою й велике; лепною петербургскою дамою. В Онєгіні спалахує пристрасть до Тетяни; він пише до неї лист, і цього разу вже вона відповідає йому на словах, що хоча й любить його, проте належати йому не може – по гордості чесноти.

От і весь зміст “Онєгіна”. Багато хто знаходили й тепер ще знаходять, що отут немає ніякого змісту, тому що роман нічим не кінчається. Справді, отут немає ні смерті (ні від сухоти, ні від кинджала), ні весілля – цього привілейованого кінця всіх романів, повістей і драм, особливо росіян. Поверх того, скільки отут несообразностей! Поки Тетяна була девушкою, Онєгін відповідав холодностию на її жагуче визнання; але коли вона стала женщиною, – він до божевілля закохався в неї, навіть не будучи впевнений, що вона його любить. Неприродно, зовсім неприродно!

А який аморальний характер у цієї людини: холодно читає він мораль закоханої в нього дівчині, замість того, щоб взяти так негайно й закохатися в неї самому й потім, випросивши за формою в її найдорожчих батьків їхнього батьківського благословення, навіки нерушимого, сполучитися з нею узами законного шлюбу й зробитися счастливейшим у світі людиною.

Потім: Онєгін нізащо вбиває бедного Ленского, цього юного поета із золотими надіями й райдужними мріями, і хоч би раз заплакав про нього або принаймні проговорив патетичне мовлення, де згадувалося б про закривавлену тінь і проч. Так або майже так судили й судять ще й тепер про “Онєгіна” багато хто з “почтеннейших читачів”; принаймні нам траплялося чути багато таких суджень, які під час воно бісили нас, а тепер тільки забавляють.

Ми почали Твір з того, що “Онєгін” є поетично вірна дійсності картина російського суспільства у відому епоху. Картина ця з’явилася вчасно, тобто саме тоді, коли з’явилося те, із чого можна було змалювати її, – суспільство


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Багатогранність особистості Пушкіна в романі “Євгеній Онєгін”

Categories: Нові твори

Links