Донські козаки у романі “Тихий Дон”
З дитинства я звик чути в слові “козак” щось героїчне. І застільні козачі пісні свідчили про цьому, і фільми. З інтересом я дізнавався про історію козацтва на Доні. Як бігли сюди з Росії протягом століть люди: хто від кріпосного тягла, хто – рятуючись від держави, хто з любові до розбою. І займали землю, сіяли хліб, воювали з татарами й турками, грабували купців і бояр, а часом разом з іншими незадоволеними влаштовували теперішні козачі й селянські війни. Але вже після Пугачевского бунту, притягнуте більшими пільгами, козацтво стало опорою
Веселої, радісної, повну праці й приємних турбот життя козаків перериває І світова війна. І з нею безповоротно валить віковий уклад. Хмурі вітри задули над донськими степами. Ідуть козаки на поле брані, а запустіння, немов злодій, закрадається в хутори. І все-таки воювати – справа для козаків звичне, а от революція… Лютий 1917-го… Цар, якому вони присягали, виявився раптом низвергнутим. І заметалися козаки, що служили в армії: кому вірити, кому підкорятися? Особливо складно було
А отут нова, Жовтнева революція. І знову смута в душі в донцов. Чию сторону прийняти? Що обіцяють більшовики? Землю? Так у них її досить. Мир? Так, війна набридла… Головний герой роману “Тихий Дон” Григорій Мелехов мучається тими ж сумнівами, що й інше козацтво. Після зустрічі з Подтелковим відмінюється Григорій до червоних, воює на їхній стороні, хоча душею ще ніяк не пристане до якогось берега. Після поранення під станицею Глибокої їде він у свій рідний хутір. І важко в груди в його
От що пише автор про його сумніви: “Там, за, усе було плутано, суперечливо. Важко намацувалася вірна стежка; як у топленням гаті, зибилась під ногами грунт, стежка дробилася, і не було впевненості – яо чи тої, по якій треба, іде”. Особливо тяжкі спогади про розстріл офіцерів червоноармійцями, початому по команді Подтелкова. Так починалося велике винищування козацтва радянською владою, що йменувалося расказачиванием. Говорять, Я. М. Свердлов, за згодою ЦК, давав команду брати заручників і розстрілювати всіх, хто так чи інакше противився нової влади. Не знайшов свого місця Мелехов серед тих, хто хотів установити далекий донцам порядок. І от він уже разом з іншими односільчанами виступає битися Сподтелковим.
Трагично малює письменник полон загону Подтелкова. Зустрічаються раптом однокашники, куми, просто люди, що вірять в один Бога, які раніше могли назвати один одного земляками. Радісні вигуки, спогади. А назавтра полонених козаків ставлять до стінки… Розливається кривава ріка по донській землі. У смертельній бійці брат іде на брата, син на батька. Забуто доблесть і честь, традиції й закони, валить життя, налагоджувана століттями
И от уже Григорій, раніше внутрішньо противившийся кровопролиттю, сам легко вирішує чужу долю. І почався час, коли мінялася владу, а вчорашні переможці, не встигши стратити супротивників, стають переможеними й переслідуваними. Жорстокі всі, навіть жінки. Згадаємо дуже сильну сцену, коли Дар’я вбиває Котлярова, уважаючи його вбивцею свого чоловіка Петра. І все-таки радянська влада здається далекої більшості козацтв, хоча такі, як Михайло Кошовий, були вірні їй із самого початку. Зрештою, починається широкий повстанський рух проти її
Осип, ЩоПоднаторели в політику, Штокман головну причину антирадянських повстань на Доні бачить у кулаках, отаманах, офіцерах, багатіях. І не бажає зрозуміти, що нікому не дане право безкарне ламати чуже життя, нав’язувати силою новий порядок. Григорій стає одним з великих воєначальників повстанців, показуючи себе вмілим і досвідченим командиром. Але щось уже ламається в душі його від багаторічного військового вбивства: всі частіше він пиячить і плутається з жінками, забуваючи про сім’ю, всі безразличнее стає до себе. Повстання розгромлене. І знову доля робить із Мелеховим переворот. Його насильно мобілізують у Червону Армію, де він воює із Врангелем. Утомилася людина від семирічної війни. І хотів жити мирною селянською працею разом із сім’єю. Вертається в рідні місця
Не залишилося в хуторі Татарському сім’ї, яку б не знедолила братовбивча війна. Багато в чому вірними виявилися слова одного з героїв, що “немає козакам більше життя, і козаків немає!”. На попелищі намагається відродити життя Григорій, але не дає йому цього зробити радянська влада. Загрожує в’язницею (а може, і розстрілом, якщо справа дійшла б до неправого й швидкого суду) за те, що колись воював проти її. А отут приспіла продразверстка. І об’єдналися незадоволені знову в загін Фоміна. Пішов і Григорій. Однак утомилися вже козаки від війни, та й влада пообіцяла, що не стане заважати їм трудитися й крестьянствовать. (Обдурила, як з’ясувалося пізніше, давши спокій лише на кілька років!) И в Фоміна – тупик
Велика трагедія Григорія Мелехова в тім, що в кривавій круговерті зникло все: батьки, дружина, дочка, брат, улюблена жінка. У самому кінці роману вустами Ксенії, що пояснює Мишатке, хто його батько, письменник говорить: “Ніякий він не бандит, твій батько. Він так… нещасна людина”. Скільки співчуття в цих словах! Зі смертю Ксенії Григорій втрачає останню надію. Він іде до рідного будинку, де вже не хазяїн. Вірою й життєлюбством наповнена остання сцена роману. Григорій у порога рідного будинку, на руках у нього син – останнє, що залишилося від минулого життя. Але життя триває. Революція заподіяла багато горя Григорію Мелехову й всьому козацтву. І була вона тільки початком випробувань, що випали на частку цієї частини нашого народу. Але не вмерло козацтво. Око жваво й сьогодні відроджується
“Мелеховский двір – на самому краї хутора”, – так починається роман-епопея, і протягом усього оповідання Шолохов буде розповідати нам про мешканців цього двору. Через двір Мелехових проходить лінія оборони, його займають те червоні, те білі, але рідна домівка назавжди залишається тим місцем, де живуть найближчі люди, завжди готові прийняти й обігрітися
Життя мешканців будинку з’являється зі сторінок епопеї в переплетенні протиріч, притягань і боротьби. Можна сказати, на перехресті більших історичних подій, кривавих зіткнень виявилася вся сім’я Мелехових. Революція й громадянська війна вносять круті зміни в сформований сімейно-побутовий уклад Мелехових: валять звичні родинні зв’язки, народжуються нові мораль і моральність. Авторові “Тихого Дону”, як нікому іншому, удалося розкрити внутрішній мир людини з народу, відтворити російський національний характер епохи революційного розламу
Насамперед ми знайомимося із главою сім’ї – Пантелеем Прокофьевичем. “Під ухил років, що сповзали, закряжистел Пантелей Прокофьевич: пролунав завширшки, ледве зсутулився, але все-таки виглядав дідком складним. Був сухий у кості, хром (у молодості на імператорському огляді на перегонах зламав ногу), носив у лівому вусі срібну півмісяцем сергу, до старості не злиняли на ньому вороної масті борода й волосся, у гніві доходив до безпам’ятства…” Пантелей Прокофьевич стоїть на стражі старих козачих підвалин, виявляючи часом риси крутого характеру, що не терпить непокорства, але в той же час у душі він добрий і чутливий. Він уміє рачительно господарювати, сам працює від зорі до зорі. На нього, а ще в більшій мері на його сина Григорія, лягає відсвіт шляхетної й гордої натури діда Прокофия, що бросили ніколи виклик патріархальним вдачам хутора Татарського
Незважаючи на внутрісімейний розкол, Пантелей Прокофьевич намагається з’єднати в одне ціле шматки старого побуту, хоча б заради онуків і дітей. І в тім, що він умирає поза будинком, що любив найбільше на світі, – трагедія людини, у якого час відняв найдорожче – сім’ю й дах
Таку ж всепоглинаючу любов до рідного будинку батько передав своїм синам. “Старший, уже одружений син його Петро нагадував матір: великий, кирпатий, у буйної повители пшеничного кольору волось, кароокий, а молодший, Григорій, у батька попер: на полголови вище Петра, хоч на шість років моложе, такий же, як у бати, звислий коршунячий ніс, у ледве косих прорізах підсинені мигдалини гарячих очей, гострі плити вилиць обтягнуті коричневої румянеющей шкірою. Так само сутулився Григорій, як і батько, навіть у посмішці було в обох загальне, звероватое”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)