Книга в моєму житті (В. Г. Распутін “Живи й помни”)

Андрій Гуськов і його дружина Настена люблять один одного, їх ріднить разом прожите життя. Але та мить, коли Андрій, виписавшись із тилового госпіталю, сіл у поїзд, що відвозив не на фронт, коли він перетворився в дезертира, став початком духовного розколу між ним і Настеной. Долі Настены й Андрія тісно переплетені з життям їхнього рідного села Атамановки. Усе, що відбувається в селі: чи приїзд фронтовика, чи звістка про довгоочікувану перемогу, – всі, так чи інакше віддасться в їхніх душах. А мир Атамановки з її вдовами й інвалідами, надірваними

старими й голодними дітлахами втілює в собі риси Росії військового років, він весь просочи трагічною атмосферою тої пори. І щоб вижити, Гуськову треба порвати із цією атмосферою, не чути її вимогливого голосу, а це значить – відірвати себе від Батьківщини, від землі, від батька й матері, що старіють в Атамановке. Таким шляхом він і йде. Распутін психологічно дуже тонко показує, як Андрій, ніколи простий сільський хлопець, ховаючись від людського ока, ізолювавши себе від рідного миру, поступово й неминуче втрачає людський вигляд: у ньому прокидаються озлобленість, жорстокість, інстинкт знищення.

Для Настены

же мир Атамановки, її гіркі сльози й світлі надії – це те, що дорожче всього на світі. Цей мир – опора рє душі. І совість Настены не може сполучити таємне, крадене щастя з Андрієм і гірке вдівство своїх подруг, чиї чоловіки полягли на війні, сирітство дітлахів, що залишилися без батьків, сумна самітність старих. Душу Настены вбирає в себе провину чоловіка й сама переймається провиною за його злочин. Чим більше втрачає Андрій людський вигляд, тим більше її душу наповнюється трагічною провиною перед людьми. І в той час як Андрій, рятуючись, остаточно пориває з людьми, Настена сама стратить себе, не перенесучи гніта провини, розплатившись своїм життям за злочин чоловіка. Своєю трагічною загибеллю вона визнає верховну владу над собою моральних законів народу.

Разом з Настеной і автором починаєш усе більшою мірою переконуватися й розуміти, що бувають у житті й таких історичних епохах, коли будь-яке природне почуття людини може й повинне звільнити дорогу громадському обов’язку. Настена відчула, що вона переступила рису й виявилася одна проти всіх, сторонньої, що не сміє озиватися на їхні сльози й радості, не вирішуючись підтримувати їх у розмовах і піснях. Вона не жила, а “приховувала” життя, і навіть свято Перемоги вона відзначала, соромлячись і совістячи людей. “Соромно… Чому так нестямно соромно й перед людьми, і перед собою? Де набрала вона провини для такого сорому? Що тепер з ним робити?..” Гуськова судить не тільки смерть і доля Настены. Його судить болісним болем і здивуванням старий батько; його судить життя села військового років, її нескінченна праця, голод, невпорядкованість, військове хоробро, судить весь дух, вся моральна атмосфера всенародного подвигу.

Чому Гуськов пішов на це? Відправляючись на фронт, він не збирався ставати ні дезертиром, ні зрадником. Більше того, він був гарним солдатом, хоробро воював. Але, видимо, не дозрів у ньому ще людина високорозвиненої патріотичної самосвідомості. Навіть Війна не викликала нічого, крім бажання, прагнення будь-що-будь залишитися в живі. Повість “Живи й помни” показує нам, як збитковий, бідний морально, а іноді й небезпечна людина, поставлений або сЪебе, що поставив, поза суспільними зв’язками й відносинами, що виключили себе із суспільства, що обмежив своє життєве коло, внутрішні інтереси й потреби тільки біологічними помислами


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Книга в моєму житті (В. Г. Распутін “Живи й помни”)

Categories: Нові твори

Links