Доля російського села в повісті Распутіна “Прощання із Запеклої”
И нарешті, прийшов час, коли кращі письменники й публіцисти вдарили в дзвін, прагнучи попередити нас, що природу треба рятувати. Ю. Черниченко зрівняв сучасні відносини людини й природи із громадянською війною: “Не було б громадян – не було б ніякої війни”. Із закликом задуматися про проблеми екології виступили такі чудові письменники, як Ч. Айтматов, В. Астафьев, С. Залигін, В. Распутін. На одному добутку мені б хотілося зупинитися докладніше.
“Прощання із Запеклої” – книга про те, що взаємини людини й землі – проблема не
Не випадково слова “Батьківщина”, “народ”, “джерело”, ” Природа ” – одного кореня. У повісті образ Батьківщини незмінно пов’язаний з образом рідної землі. Матера – це й острів, і древня деревенька з такою же назвою. І все це повинне зникнути з особи землі. Відтерто буде все: будинку, городи, луги, цвинтар – вся земля піде під воду навічно. З великою тривогою й безнадійною іронією говорить баба Дар’я: “Вона, жисть ваша, ишь які податі бере: Матеру їй подавай, оголодела вона. Одну б тільки Матеру?!” Інша жителька села, Ганна, як і всі старі, знає
Символична та звістка, що спонукала героїв почати активний опір. Приніс її Богодул – герой, що сприймається не інакше як своєрідний дух Матеры (живе він на острові одному богові відомо скільки). Увійшовши до сидячим за самоваром бабами, він возвестил: “Мертвих грабують!” Напевно, багато чого баби могли б знести мовчачи, безмовно, але не це.
Коли жителі села добралися до розташованого за селом цвинтаря, працівники санэпидемстанции “докінчували свою справу, стаскивая спиляні тумбочки, огорожки й хрести, щоб спалити їхнім одним вогнем”. Їм і в голову не приходить, що для Дар’ї й інших селян цвинтар – щось святе. Не зрячи навіть стримана Дар’я, “задихаючись від страху й люті, закричала й ударила одного з мужиків ціпком, і знову замахнулася, гнівно вопрошая: “А ти їх отут ховав? Батько, мати в тебе отут лежать? Ребяты лежать? Не було в тебе, поганця, батька з матір’ю. Ти не людина. У якої людини духу вистачить”. Її підтримує все Село…
Ця сцена в повісті дає привід для глибоких міркувань. Не нами починається життя на світі й не нашім відході вона закінчується. Як ми ставимося до предків, так і до нас будуть ставитися нащадки, беручи приклад з нас. “Любов до отеческим трун” ще А. С. Пушкін назвав основою людської моральності.
В. Распутін, міркуючи про це, показує кілька поколінь жителів села. Одержуєте, що чим далі, тим слабкіше стають зв’язки. Баба Дар’я свято шанує пам’ять про збіглим. Син її, Павло, розуміє мати, але те, що неї хвилює, для нього не саме головніше. А онук Андрій і зовсім не розуміє про що мовлення. Він, не замислюючись, вирішує влаштуватися працювати на будівництві греблі, через яку й буде затоплений острів, И взагалі, він упевнений, що пам’ять – це погано, без її краще. Повість В. Распутіна сприймається як попередження. Такі, як Андрій, будуть творити руйнуючи, і, коли задумаються, чого ж у цьому процесі більше, будуть уже пізно: надірвані серця не виліковують.
А такі, як Петруха (він підпалив власний будинок, щоб скоріше одержати за нього грошову компенсацію), і не стануть утруждать себе творенням: їх улаштовує руйнування, аби тільки за нього платили гроші. Своєрідним символом попередження стає нове селище, куди повинні перебратися жителі села. Селище хоч і спрацьоване красиво, будиночок до будиночка, так поставлений якось нісенітно, не по-людському. Напевно, прощатися у випадку потреби із цим селищем буде куди простіше, ніж із Запеклої. Але чи буде людина почувати себе хазяїном цієї землі, скільки поколінь повинне змінитися, перш ніж відродиться загублений зв’язок людини з “грунтом”? Та й чи відродиться вона взагалі, якщо нове покоління почне своє життя з “прощання із Запеклої”? “Якщо земля – територія, і тільки, те відношення до неї відповідне. Землю – рідну землю, Батьківщину – звільняють, територію захоплюють… Хто ми на цій землі – хазяї або тимчасові прибульці: прийшли, побыли, ні минулого нам не потрібно, ні майбутнього в нас немає?” – звертається до своїх читачів В. Распутін. І його повість – це нагадування про те, що джерела моральності російської людини завжди перебували в прихильності до землі й, втрачаючи цей зв’язок, ми втрачаємо саме святе.
Повернемося до роману. Матера – це й острів, і однойменне село. Триста років обживали це місце російські селяни. Неквапливо, без поспіху йде життя на цьому острові, і за ті триста із зайвим років багатьох людей зробила щасливими Матера. Усіх приймала вона, усім ставала матір’ю й дбайливо вигодовувала дітей своїх, і діти відповідали їй любов’ю. Надумали побудувати на ріці потужну електростанцію. Острів потрапив у зону затоплення. Все село треба переселяти в нове селище на березі Ангари.
Ця перспектива не радує старих, яких Распутін майже завжди вводить у свої добутки. Душу бабки Дар’ї обливалася кров’ю, адже в Матере не тільки вона виросла. Це батьківщина її предків, а сама Дар’я вважає себе охоронницею традицій свого народу. Вона щиро вірить, що “нам Ма-Теру на подержание тільки дали… щоб обихаживали ми її з користю й годувалися”.
Суть протиставлення в тім, що для чужих цей острів усього лише територія, зона затоплення. Так, новоявлені будівельники спробували знести на острові цвинтар. По їхній логіці це природно, це першочергове завдання, тому що розмиті рукотворним морем поховання можуть бути джерелом хвороб. А протилежна сторона антитези – Дар’я доходить висновку, що в людях і суспільстві стало втрачатися почуття совісності. “Народу стало багато боле, – міркує вона, – а совість, мабуть-ка та ж… наша совість постаріла, баба стала, ніхто на неї не дивиться… Че про совість, коли отаке діється!”
Втрату совісті герої Распутіна зв’язують впрямую з відривом людини від землі, від своїх Корінь, від вікових традицій. Але не все. Протиставлення нового й старого помітно й серед аборигенів Матеры. Залишилися вірними їй лише старі й баби. Молодь живе майбутнім і спокійно розстається зі своєю малою батьківщиною.
Письменник змушує задуматися: чи буде людина, що покинула рідну землю, що порвала зі своїми коріннями, щасливим і, спалюючи мости, залишаючи Матеру, чи не втрачає він свою душу, свою моральну опору?
Павлу, старшому синові Дар’ї, важче всіх. Він розривається на два будинки: потрібно облаштовувати життя в новому селищі, але з колишнього місця ще не вивезена мати. Душею Павло на острові. Йому важко розстатися з материнською хатою, із землею предків. Але й повстати проти переселення Павло не в силах.
Підсумок жалюгідний… З карти Сибіру зникло ціле селище, а разом з ним – традиції й звичаї, які протягом сторіч формували душу людини, його неповторний характер.
Що ж тепер буде з Павлом, що метається між селом і селищем, між островом і материком, між моральним боргом і дріб’язковою суєтою й так і залишається у фіналі повести в човні посередині Ангари, не приставши до жодного з берегів? Що буде з тим гармонічним миром, що для кожної людини стає святим місцем на землі? Що буде з Росією? Надію на те, що Росія все-таки не втратить своїх корінь, Распутін зв’язує з бабкою Дар’єю. Вона несе в собі ті духовні цінності, які втрачаються з міською цивілізацією, що насувається: пам’ять, вірність роду, відданість своїй землі. Берегла вона Матеру, що дісталася їй від предків, і хотіла передати в руки нащадків. Але приходить остання для Матеры весна, і передавати рідну землю комусь.
В історії Матеры легко прочитується доля рідного села Распутіна – Аталанки, у роки будівництва Братньої ГЕС, що потрапила в зону затоплення. Письменник не проти змін, він не намагається у своїй повісті протестувати проти всього нового, прогресивного, а змушує задуматися про такі перетворення в житті, які б не винищили людського в людях. У силах людини зберегти рідну землю, не дати їй зникнути без сліду, бути на ній не тимчасовим мешканцем, а вічним її хоронителем, щоб потім не випробовувати перед нащадками гіркота й сором за втрату чогось рідному, близького твоєму серцю
(2 votes, average: 4.00 out of 5)