Доля Катерини (по п’єсі А. Н. Островського “Гроза”)
Мені здається, що навіть люди, совсем далекі від літератури, знають твори Олександра Миколівича Островського. Так часто по тілібаченню показують спектаклі й фільми по п’єсах великого російського драматурга. Мені теж запам’яталося трохи його п’єс. Особливо расрозповідь про безприданницю, гордої Ларирє, головна провина якої міститься в тім, що в неї не було приданого, і яку грали між собою пан з купцем. Історія скінчилася, як відомо, трагічно, так само трагична й доля іншої героїні Островского – Катерини. Наші класики часто писали про
“Частка ти! – російська доленька жіноча! Навряд чи сутужніше знайти”, – викликує Некрасов. Писали на цю тему Чернишевський, Толстой, Чехов і інші. Але особисто мені по-настоящему відкрив трагедію жіночої душі А. Н. Островський у своїх п’єсах.
” Жила-Була дівчина Мрійлива, добра, ласкава. Жила в батьків. Потреби вона не знала, тому що були зажиточними.
Вони дочка свою любили, дозволяли їй гуляти на природі, мечтать, ні в чому її не неволили, роботала дівиця, скільки їй хотілося Любила дівчина в церкву ходити, слухати спів, бачилися їй ангели під час
” – так можна почати оповідання про долю цієї жінки, якщо розповідати про неї своїй молодшій сестрі. Ми знаємо, що з любові так пещення потрапила Катерина в сім’ю Кабанихи. Ця владна жінка всім заправаляла в будинку. Син її Тихін, чоловік Катерини, ні в чому не смів матері перечить. І тільки іноді, вирвавшишись у Москву, улаштовував там загул.
Тихін по-своєму любить Катерину й жалує її. Але будинку її постійно, день за вдень, за справу й без справи поедом їсть свекруха, пиляє її, як іржава пилка. “Розтрощила вона меня”, – думає героїня Якось на уроці етики сімейного життя зайшов у нас загальна розмова про те, чи треба молодій сім’ї жити разом з родителями. РозГорелася суперечка, почалися оповідання про те, як батьки розвели молодят. А інші, навпаки, розповідали про те, як діти жили за родителями добре, а залишилися одні, перессорилисій і розбіглися.
Згадали отут і фільм “Дорослі діти”. Я в спорі не брала участь, але вперше задумалась про цю складну проблему. Потім уже вирішила: “Добре б жити разом, якщо не тісно. Якщо народитечи тактовно не втручаються в отношения дітей, намагаються допомогти їм, а ті у свою чергу допомагають народителям.
Напевно, багатьох помилок можна так уникнути. Але якщо народитечи хочуть, щоб діти жили по їхній указке, тиранять їх, а тим більше ссорят, тоді справа інше Тоді краще жити окремо, нехай у найгірших условиях, але одним”. Катерина потрапила в середовище, де особімерие й святенництво дуже сильні.
Про цьому ясно говорить сестра її чоловіка Варвара, затверджуючи, що на обмані в них “весь будинок тримається”. І от її позиція: “А по-моєму: роби що хочешь, тільки б шито так крите бло”. “Гріх не лихо, поголоска нехороша!” – так міркують дуже багато хто.
Але не така Катерина. Вона гранично чесна людина, щиро боїться згрішити, навіть у думках змінити чоловікові. От ця-те боротьба між боргом своїм, як вона його розуміє (а розуміє, думаю, вірно: чоловікові зміняти не можна), і новим почуттям і ламає її долю. Що можна сказати про натуру Катерини ще?
Це краще зробити її ж словами Вона говорить Варварі, що та не знає її характеру. Не дай боже, щоб це відбулося, але якщо случится, що їй остаточно опостилеет жити в Кабанихи, те ніякою силою її не удержати. У вікно викинеться, У Волгу кинеться, а жити проти волі не стане. У своїй боротьбі Катерина не находит союзників. Варвара, замість тего, щоб утішити її, підтримати, штовхає до зради.
Кабаниха переводить. Чоловік тільки й думає, як би хоч нескільки днів пожити без матері. Есчи він знає, що два тижні мати стоять над ним не буде, то до чи дружини йому!
З такої неволі й від красуні дружини втечеш. Так пояснює він перед розставанням Каті, що надеется хоч в одній людині знайти опору. Дарма… І фатальне свершается. Катерина вже не може прманивать сама себе.
“Перед ким я причиняюся-те!” – викликує вона. І зважується на побачення з Борисом. Борис – один із кращих людей, що живуть у світі, показаному Гостровским.
Молодий, гарний, неглупий. Йому далекі порядки цього країнного міста Калинова, де бульвар зробили, а не гуляють по ньому, де врота замкнені й собаки спущені, по висловленню Кулигина, не потому, що жителі бояться злодіїв, а потому, що так зручніше тиранити домашїх. Жінка, вийшовши заміж, лишается волі.
“Тут що заміж вийшла, що схоронили, однаково”, – міркує Борис. Борис Григорович – племінник купця Дикого, котрий відомий скандальним і “лайливим” характером. Він переводить Бориса, лає його.
При цьому привласнив спадщину племянника й племінниці, так їх же й корить. Недивно, що в такій атмосфері Катерину й Бориса потягнуло друг до друга. Бориса скорило те, що “у їй на особі посмішка ангельська”, а особа, здається, начебто світиться. І все-таки виявляється, що Катерина людин не цього миру.
Борис у донечном рахунку виявляється не парою їй. Чому? Для Каті саме працяное – перебороти розлад у своєї душе. Їй совісно, соромно перед мужем, але той їй осоружний, пещення його гірше побоїв. У наш час такі проблеми вирішуються простіше: розведуться супруги й знову шукають свого щастя.
Але в часи Катерини й слихом не слихивали про розлучення. Вона розуміє, що їй із чоловіком жити “до гробової дошки”. І тому для совісної натури, який “не замолити цього гріха, не замолити ніколи”, которий “каменем ляже на душу”, для человека, що не може зносити докорів у багато разів більше гріхівних людей, залишається один вихід – смерть. І Катерина зважується на самоубийство.
Правда, видний і ще один вихід. Катерина пропонує його своєму улюбленому, коли той зібрався в Сибір. “Візьми мене із собою відсюди!” – просить вона.
Але у відповідь слишитий, що не можна Борисові зробити цего. Не можна? А чому? – думаємо ми.
І пригадуються перші сцени пьеси, де Борис розповідає Кулигину, як Дикої їх із сестрою після смерті батьків ограбував. Борис знає, що й тепер Дикої поиздевается вдосталь над ними, а грошей не дасть. Тому що дуже не любить цей купець віддавати боргів. Але, недивлячись на те, що Борис це знає, він продовжує підкорятися дядькові. Але ж, напевно, зміг би заробити на життя й самостійно.
Для Борису розставання з коханих дружинщиной – трагедія. Але він намагається швидше забути про свою любов. Для Катерини з від’їздом Бориса кончается життя. Такі вони різні натури. І було в них усього щастя – десять ночей…
Різниця їхніх натур проявляється й в останніх прощальних словах. Борис говорить, що тільки й треба в Бога просити, щоб вона вмерла скоріше. Дивні слова…
Останні ж слова Катерини перед смертю обращени до улюбленого: “Друг мій! Радість моя! Прощай!
” Боляче читати про ці загублені почуття, про загиблі життя. Немає нині порядків, що панували в Калинове, і жінки зрівнялися із чоловіками в правах. Але є зате важка, не жіноча робота: черги, неустроенность, коммуналки. Та й кабанихи серед свекрух і тещ теж не перівелися.
Але все-таки я вірю, що щастя людини в його руках і його обязательале чекає висока любов, якщо він неї заслуговує
(2 votes, average: 4.00 out of 5)