Образ молодого покоління в драмі А. Н. Островського “Гроза”

1. Тихін Кабанів і Борис, племінник Дикого. 2. Іван Кудряш. 3. Катерина й Варвара У драмі А. Н. Островського “Гроза” дія розвертається на тлі напружених взаємин між представниками старшого й молодшого поколінь. Тиранічний гніт Кабанихи й Дикого на близькі не слабшає побачивши зовнішніх проявів покірності Як же поводяться представники молодого покоління, оказавшиеся в подібних умовах?

Тихін Иванич Кабанів – багатий купець. Він одержав гарну спадщину від покійного батька, женився. Здавалося б, ця людина цілком може самостійно розпоряджатися

у своєму будинку.

Але не отут-те було! На ділі всім заправляє його мати, а Тихін із приреченим видом вислухує її наказу: “Я, здається, маменька, з вашої волі ні на крок”. Всі скільки-небудь значимі вчинки Тихін робить за вказівкою матері: вона віддає йому розпорядження щодо майбутньому синові поїздки, за її бажанням Тихін женився.

Сам Тихін відчуває себе глибоко нещасною людиною, не здатним нічим догодити матері, щоб вона перестала, хоч ненадовго, сварити й повчати його. От женився він, щоб виконати волю матері, а мати тепер дорікає сина: “З тих пор як женився, я вуж від тебе колишньої любові не бачу”.

Однак Тихін і не помишляет про те, щоб виразити своє обурення із приводу материнської тиранії: “Так я, маменька, і не хочу своєю волею жити. Де вже мені своєю волею жити!

” Традиції купецького побуту й власна безхарактерність указують Тихонові інший шлях: щоб відволіктися від осоружних проблем, він раз у раз прикладається до випивки. Майбутня поїздка є для Тихона довгоочікуваною й бажаною подією: “… Тижня дві ніякі грози треба мною не буде, кайданів цих на ногах ні, так до чи дружини мені?

” У цій фразі наочно проявляється інфантильний егоїзм Тихона – його не турбують переживання Катерини. Він не вміє й не намагається захистити дружину від нападок своєї матері, навпаки, дорікає її, що це через неї йому дістається ще більше. Однак по ходу п’єси стає ясно, що Тихін, незважаючи на всі свої недоліки, щиро любить свою дружину.

Він охоче готовий простити їй її гріх. Коли Катерина зізнається у своїй провині, Тихін намагається неї зупинити: “Не треба, не треба, не говори! Що ти!

Матінка тут!” Не стільки гнів, скільки жаль викликає в Тихона гріх дружини. Однак Тихін як і раніше не в силах протистояти тиску матері.

Він би й радий простити Катерину, усе забути й почати нове життя, але хіба мати дозволить йому забути? “…Я її люблю, мені її жаль пальцем торкнути. Побив трошки, та й то маменька наказала Жаль мені дивитися-те на неї…”. Але головне лихо полягає в тім, що найбільш сильна любов до дружини проявляються в Тихона не в повсякденному житті, коли Катерина мала потребу в захисті й опорі, а у фатальні миті, коли вже нічого не можна змінити. І навіть у розпачі Тихін не в змозі піти всупереч волі матері, що заборонила йому йти витягати дружину з ріки.

Лише побачивши мертву Катерину, Тихін у нестямі повторює: “Маменька, ви неї погубили!” Ми бачимо, що безхарактерність Тихона обертається трагедією й для нього самого, і для його дружини, і, власне кажучи, для матері. Що користі в його слухняності, якщо все йде порохом, і усе більше Тихін звикає заливати Горе вином? Борис Григорович, коханий Катерини, перебуває в положенні, що нітрохи не завидніше положення її чоловіка.

Як і Тихін, Борис прекрасно усвідомить це: “А мені, видно, так і загубити свою молодість у цих нетрях”. Як і Тихонові, Борисові не вистачає рішучості, щоб спробувати змінити своє життя, хоча останньому це все-таки простіше. Зрозуміло, що Тихонові важко сперечатися з рідною матір’ю, що його виховала і яка, незважаючи на своє властолюбство, щиро думає, що печеться про благо своїх дітей. Борис живе в дядька, сподіваючись коли-небудь одержати частку спадщини, заповіданого бабусею, однак і при поверхневому, розгляді стає ясно, що шанси на це дуже невелико. Занадто хитка умова, при дотриманні якого спадщина може перейти в руки Бориса і його сестри – якщо вони будуть шанобливі до дядька.

Але Дикої – це аж ніяк не людина честі. Він взагалі із працею віддає людям зароблене або належне за який-небудь товар. “…Нешто хто йому заборонить сказати-те, що ви нешанобливі?” – влучно зауважує Кулигин, що резонно думає, що Борис ніколи не одержить своєї спадщини.

Здавалося б, піти так забути, чим терпіти дядини витівки, цілком відповідні його прізвища! З одного боку, Бориса втримує начебто б шляхетне почуття – турбота про сестру. Але з іншого боку, якщо справа безнадійно, чи варто залишатися практично в рабстві? Полюбивши Катерину, Борис теж не здатний щось вирішувати або вживати сам. Їхнє побачення цілком улаштоване – можна навіть сказати підбудоване – Варварою.

Відношення Бориса до Катерине подібно з відношенням до неї Тихона: коли чоловік вертається раніше, ніж передбачалося, Борис у першу чергу розчарований тим, що нічні побачення відміняються. Про переживання Катерини він не замислюється. Але, як і Тихін, Борис її щиро любить: лише в мінути прощання він розуміє, наскільки серйозно сприйняла жінка цю любов, наскільки важкої стала для неї розплата за гріх.

Ще один парубок у п’єсі Островського – Іван Кудряш, конторник Дикого. На перший погляд він теж залежить від купця-самодура, раз служить у нього. Але Кудряш легко ставиться до лайки свого роботодавця: “…Він – слово, а я – десять… Ні, вуж я перед ним рабствовать не стану”.

Рішучість Кудряша проявляється й у любовних справах: “Я за свою… так я й не знаю, що зроблю! Горло перерву!” По слухах, Кудряш і Варвара втекли разом, порвали з осоружною обстановкою.

Обоє вони виявилися більше пристосованими до життя, більше заповзятливими людьми, чим інші представники їхнього покоління в п’єсі Островського. Варвара, незважаючи на молодість, здраво оцінює людей і їхні взаємини. Вона жалує Катерину, навпростець говорить про те, що Тихона любити немає за що. Догадується Варвара й про любов Катерини до Бориса. Але при всій своїй участі до Катерине Варвара не розуміє її переживань, як і всі навколишні.

Сестра Тихона – людин дії, рефлексія їй далека. У відповідності зі своїми поняттями Варвара готова допомагати Катерине – якщо буде можливість, улаштувати їй побачення з коханою людиною, що дівчина й робить. Варвара розуміє, що існувати в лицемірній обстановці рідного будинку, не прибігаючи до неправди, украй складно. Неправда дівчина спокійно сприймає як необхідність, невід’ємну частину життя. Звичайно, це не занадто прикрашає Варвару, але варто розуміти, що такий вона стала під впливом обстановки.

Що ж стосується Катерини, її трагедія в тім, що вона абсолютно не вміє й не бажає пристосовуватися, не може вибрати одну лінію поводження й випливати їй. Катерина не зуміла безмовно зносити докори свекрухи – її любов до Бориса, по суті, протест проти існування в атмосфері тиранії й лицемірства. Однак Катерина не зуміла зберегти в таємниці своє захоплення (хоча б від свекрухи), не захотіла причинятися будинку, а коли можливо, як і раніше бігати на побачення з улюбленим.

На думку самої Катерини, її любов до Бориса – страшний гріх, за який вона повинна бути покарана. Але, знаючи це заздалегідь, Катерина не знайшла в собі сил протистояти спокусі, віддавшись своєї любові, вона не змогла спокійно прийняти це як даність. Таким чином, ми бачимо, що Катерина не в змозі знайти себе в способі життя, для неї доступному: ні статечна й вірна дружина, кандидатура в майбутні Кабанихи, ні палка коханка, що вдень спокійно слухає повчанням свекрухи – жоден із цих шляхів не задовольняє бентежну душу Катерини. Тому закономірно результат драми Островського – якщо людина не має сил примиритися з дійсністю, він нерідко шукає рятування всмерти.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Образ молодого покоління в драмі А. Н. Островського “Гроза”

Categories: Твори з української літератури

Links