” Доле, де ти?..”
Однаково щось у цьому словi вiдштовхує й змушує насторожитися. Однаково Ї звучить меланхолiйно i виснажено. Однаково Ї вiдчай, бiль. Крик душi, що вирвався назовнi i важким каменем зiрвався в безодню, ледь подолавши межу Мiж думкою та сказаним, самотнiй i непочутий. Крик, що зовсiм i не крик, а скорiше приречений стогiн помираючого. Приреченiсть, байдужiсть, безпораднiсть, навiть зрада, та все одно, потаємна надiя та непримиреннiсть, прагнення кожноi клiтини тiла… Такi асоцiацii викликає в мене мiнорне “однаково”. З усiх грiхiв байдужiсть є найтяжчим, бо
Ї просто iснує, як бур’ян. Байдужiсть теж, здавалося б, можна вирвати з коренем, але вона виросте знов. Краiна з населенням, якому байдуже до своєi долi, до майбутнього iх краiни, приречена стати поневоленою. Мiста потонуть у кровi i сльозах, а iх мешканцi навiть не поворухнуть пальцем, iм усе одно. Адже байдужiсть передбачає суцiльне зречення. У лексиконi таких людей не iснують повнозначнi слова “Батькiвщина”, “сiм’я”,
Ї дещо нещира. Звiсно, йому не все одно. Для Шевченка це як шлюб, клятва дiлити радiсть та горе, бути вiдданим, доки смерть не розлучить, лише з тою рiзницею, що зв’язок сильнiший, клятва Ї непорушна, а розлучення (зречення, дезертирство, або м’якiше слово “емiграцiя”, зрада) не є вирiшенням проблеми. А негiдне iснування на Батькiвщинi так само, як i нероздiлене кохання, заохочує вести боротьбу до кiнця… Ще ранiше поет пише:
Чи я живу, чи доживаю, Чи так по свiту волочусь, Бо вже не плачу й не смiюсь… Але Шевченко не може, просто не вмiє бути безпорадним стороннiм спостерiгачем життя; звертаючись до Долi, на повний голос, вiн вимагає: …дай жити, серцем жити I людей любити, А коли нi… то проклинать I свiт запалити! Поезii Ї не результат тривалоi та кропiткоi працi й не показник вмiння говорити так, щоб слова злiтали з вуст у вiршованi рядки. Це стан душi поета, i його голос вiдлунювався у кожному серцi у такiй далекiй Батькiвщинi. Той, хто кожен день працює до нестерпного болю в кiстках, хто, повертаючись додому, вже не в змозi пiдняти руку, але мусить, щоб нагодувати голодну сiм’ю,
Ї i пара дитячих очей бачить сльози на батькiвських щоках, Ї той теж має право на щастя. Саме такi думки вiдбиваються у вiршових рядках… Власнi проблеми та переживання вiдходять на заднiй план. Головне бажання
Ї сказати нарештi “наша земля”, не додаючи гiркого “не своя”, нiколи бiльше не бачити того сумного, сповненого болем i жалем, погляду, що колись бачив Тарас в очах своєi матерi. Прикро… Прикро, що нiчого не змiнити, що в рiднiй краiнi не маєш жодних прав, а на твоiй землi володарюють чудовиська, якi не уявляють, що таке людянiсть i спiвчуття. Та не однаково менi, Як Украiну злii люде Присплять, лукавi, i в огнi Їi окраденую збудять… Ох, не однаково менi. Попереднi рядки лише наголошують i поглиблюють головну думку твору, глибоку i не для кожного очевидну. Це нiби довгий, iнтригуючий барабаннiй дрiб перед важливим моментом, довгоочiкуваним висновком, ясним i коротким, визначеним. У цих словах Шевченко нiби передбачає важке майбутнє Украiни та пiдкреслює, що з цим не можна миритися. Вiн каже про приспану людську свiдомiсть, про проблему, котра всю украiнську iсторiю супроводжує наш народ, яка заважає створити повноцiнну Украiну сьогоднi i, можливо, матиме мiсце в майбутньому, ледь придушена. Iнодi здається, комплекс невiльника, що вiдбився в нашiй пiдсвiдомостi, на жаль, є плямою, яку не вивести. Письменник не має дивитися на свiт крiзь грати. На жаль, це реальнiсть. Шевченко, вiдзначений талантом, мiг стати вiдомим художником, мати безтурботне життя, проте свiдомо обирає iншу долю: вiдображати людське життя у словi
Ї стає Кобзарем, речником цiлого народу… I нехай пiдчас вiн скаржиться, шо думки, якi не дають спокою нi вдень нi вночi, приносять iз собою лихо, вони все ж таки Ї для автора Ї “квiти” i найдорожче у життi Ї “дiти”. У своiх творах вiн майстерно поєднує особисте й громадянське, власну сповiдь i думку народу. I нас заохочує жити i виконувати мiсiю людини, покращити може й не весь свiт, а хоча б маленьку його частину: свiй дiм, вулицю i себе…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)