АХУНДОВ, Мірза Фаталі

(1812 – 1878)

АХУНДОВ, Мірза Фаталі (30.06.1812, м. Шекі (Нуха), Азербайджан – 10.03.1878, Тифліс) – азербайджанський письменник і мислитель.

Ахундов відіграв основоположну роль у створенні азербайджанської культури нового часу, і ця його роль велика не лише для Азербайджану, а й для всього Близького та Середнього Сходу. З його приходом в історії духовної культури країни змінилися соціальна спрямованість, естетичні цінності та художні акценти національної літератури. Ахундов створив перші зразки реалістичної драматургії та прози, соціально-філософської

публіцистики, естетики та критики, дав свій варіант і обгрунтування нового алфавіту.

Ахундов народився 30 червня 1812 р. у місті Шекі (Нуха). Юного Фаталі виховував дядько його матері – ахунд Хаджі-Алескер, якого Мірза Фаталі вважав своїм духовним батьком і від сану якого утворив своє прізвище. Проте за всієї любові та поваги юнака до прийомного батька-ахунда він не пішов його шляхом. Закінчивши духовну школу, де вивчав арабську та перську мови, а потім державне училище в Нухе, у 1834 р. Ахундов переїхав у Тифліс, влаштувавшись працювати перекладачем зі східних мов у Кавказькому намісництві. На цій посаді він перебував довгі роки, дослужившись до полковницького чину. У 1837 р. Ахундов відгукнувся на смерть Пушкіна “Східною поемою”. Слід зазначити, що духовна широта була властива Ахундову протягом усієї його творчості. Він чув відлуння революцій у Європі, невдалих заворушень і повстань у Закавказзі. У ньому визрівав намір присвятити себе справі духовного розкріпачення народів Сходу. “Людина світанку” – Сабурі (таким був псевдонім Ахундова-поета), з цією метою і почав писати. “Я хочу прокласти народові шлях до виховання, науки, процвітання та цивілізації” – у цих програмних словах полягає суть діяльності Ахундова.

У пошуках форм, які б найбільше сприяли суспільно-політичному прозрінню нації, Ахундов звернувся до улюбленого жанру просвітницької драматургії – комедії. Свої знамениті шість комедій і одну повість Ахундов створив у 1850-1857 pp.

Це “Молла Ібрагім-Халіл, алхімік, володар філософського каменя” (1850), “Повість про мусьє Жордана – вченого-ботаніка та дервіша Масталішахе, знаменитого чаклуна” (1850), “Пригоди візира Ленкорансъкого ханства” (1850), “Повість про ведмедя, що переміг розбійника” (1851), “Пригоди скнари, або Гаджі Кара”(1852), “Правозахисники у місті Тавризі, або Східні адвокати” (1855), “Обдурені зорі”.

Основний зміст цих творів – побут і звичаї феодально-патріархального суспільства з його деспотизмом, інерцією, догматизмом. Комедіограф саркастично змальовує відсталість правлячої еліти, його обурює байдужість можновладців до людських доль. Але в художньому світі драматурга відображено і зародження світлих сил у суспільстві. Це й поет Гаджі Нуру (комедія “Молла Ібрагім-Халіл…”), і селяни з комедії “Пригоди скнари…”, і Теймурага та Нісаханум із п’єси “Пригоди візира Ленкоранського царства”, і цілий ряд інших персонажів, які інколи помиляються, але завжди по-людськи привабливі.

Азербайджанська дійсність відтворена Ахундовим по-новаторському – жваво, колоритно, зі смаком до яскравої та виразної деталі. Він милується розмаїттям характерів, йому як художнику приносить задоволення змальовувати живих людей – гордих, мудрих або, навпаки, наївних, які приваблюють своєю безпосередністю та органічним неприйняттям пороку та брехні.

У комедіях із просвітницькою наочністю і водночас пластично втілена і закономірність перемоги здорового глузду, чесності, вірності і доброти над неосвіченістю та моральною потворністю, продажністю та душевною порожнечею. Автор рекомендує глядачеві та читачеві “цілющий еліксир” – шлях до просвіти, в якій він убачає можливість подолати соціально-політичні та моральні суперечності епохи. Просвітницька ідейна послідовність, чітка “позитивна спрямованість” визначають і естетичну структуру драматургії Ахундова з її відкритою тенденційністю, фінальним “мораліте” і, як правило, щасливим розв’язанням конфлікту. Це аж ніяк не бажання штучно згладити життєві суперечності, але типова просвітницька переконаність у кінцевій перемозі розумного та доброго над нелюдяним і дисгармонійним.

Є всі підстави вважати Ахундова й основоположником азербайджанської художньої прози Нового часу, оскільки його проза вже слабо пов’язана з традиційними, канонічними формами “східної” словесності; вона цілком автономна, незалежна від поетичної мови. Саме такою є знаменита повість “Обдуренізорі”(1857), сюжет якої автор запозичив із твору іранського історика XVI ст. Іскендер-бека Мунші” Аббасова світ прикрашаюча історія” (“Таріхі-алем араї Аббасі”). Це “філософська повість” як особливий жанр просвітницької літератури, відомий у першу чергу затворами Вольтера, безперечно, уважно прочитаного Ахундовим. Звідси підкреслена раціоналістична сконструйованість повісті, її гостра стилістична графіка, парадоксальність думки. “Обдурені зорі” розвінчують шахський деспотизм, глупоту, мракобісся, але також і відсталість неосвіченого натовпу, який так легко обдурити. Водночас історія, яку розповідає Ахундов, постає під його пером і як універсальна притча про несправедливу владу, з одного боку, і неспроможність утопічного реформаторства – з іншого. “Обдурені зорі” – сумна повість, але авторська іронія якоюсь мірою пом’якшує сум.

Різноманітні соціальні проблеми, які розробляє Ахундов у комедіях і повісті, піддаються всебічному і глибокому аналізові і в його літератур-но-теоретичних і критично-публіцистичних працях, найзначнішими з-поміж яких є “Три листи індійського принца Кемал-уд-Довле до перського принца Джелал-уд-Довле і його відповідь на них”(1864-1865).

Це перший у всьому мусульманському Сході публіцистичний і художньо-філософський твір, вільний від канонів і стереотипів догматичного мислення середньовіччя, написаний у манері, яка виходить за межі традиційних жанрів і форм. Ахундов поставив перед собою мету – розкрити соціальні та духовно-моральні причини економічної та політичної відсталості мусульманського Сходу, і від імені “індійського принца” він послідовно викладає свої матеріалістичні, атеїстичні, демократичні погляди. “Листи” Ахундова були надзвичайно популярними не в одного покоління як у самому Азербайджані, так і в перськомовних країнах Середнього та Близького Сходу. Пластична зримість, жвавість і чіткість сатиричного узагальнення, яскраві деталі, взяті “з життя”, “західно-східні” паралелі та їх драматична полярність, антитеза, ритмічні повтори – все це демонструє не лише майстерність Ахундова – філософа, полеміста, публіциста, а й Ахундова – художника. Найправильніше, мабуть, було б визначити жанр “Листів Кемал-уд-Довле “як синкретичну філософсько-художню прозу Просвітництва – достатньо згадати, скажімо, “Перські листи” Ш. Л. Монтеск’є, традицію “державно-політичної” прози, яка бере свій початок ще від “Пригод Телемаха” Фр. Фенелона (Ахундов був чудовим знавцем цієї літератури).

Головний герой твору – “індійський принц” Кемал-уд-Довле – образ, можливо, менш умовний, аніж здається на перший погляд. У ньому сконцентровані риси східного інтелігента-демократа, “нової людини” мусульманського Сходу. Французька філософія й арабські джерела, ісламське Середньовіччя і Європейський Новий час – ось коло інтересів героя “Листів”. Розум і світобудова, вічність і небуття, деспотична влада та свобода, культурний регрес і просвіта – такі основні теми роздумів Кемші-уд-Довле.

Вплив головної книги Ахундова, незважаючи на те, що через цензуру він так і не дочекався її видання, був надзвичайно великим. “Листи Кемал-уд-Довле “поширювались у списках і переходили з рук у руки, особливо у Південному Азербайджані. Більше того, з Південного Азербайджану вони перейшли у Північний. В Ірані вони спричинили потік наслідувань, відчутно вплинули на розвиток суспільно-політичної думки Ірану, Туреччини, Індії, Афганістану, арабських країн.

Як критик і публіцист, Ахундов вважав літературу відображенням життя, обстоював принципи реалізму та народності, виступав як проти безплідного формалістичного прикрашування, так і натуралізму в мистецтві.

Українською мовою окремі твори Ахундова переклали М. Упеник, Є. Димінська та ін.

Тв.: Укр. пер.- На смерть Пушкіна // Вітчизна. – 1962. – №7; Пригода скнари. – К., 1980; Рос. пер. – Избранное. – Москва, 1982; Избр. философ, произв. – Баку, 1982; Комедии. – Баку, 1973.

Літ.: Алиева А. М. Ф. Ахундов и театр. – Баку, 1966; Джафаров Д. М. Ф. Ахундов: Критикобиогр. очерк. – Москва, 1962; Джафаров Д. Драматургия М. Ф. Ахундова. – Баку, 1956; Ибрагимов А. Описание архива М. Ф. Ахундова. – Баку, 1962; Лерман А. Н. М. Ф. Ахундов в русской печати: Библиография 1837-1862. – Баку, 1962; Мамедов Н. Д. Худ. творчество М. Ф. Ахундова. – Баку, 1962; Мамедов Ш. Ф. МирзаФатали Ахундов. – Москва, 1978: Мамедов Ш. Ф. Мировоззрение М. Ф. Ахундова. – Москва, 1962; Рзаев А. К. М. Ф. Ахундов. – Москва, 1980.

За Я. Караєвим


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


АХУНДОВ, Мірза Фаталі

Categories: Біографії

Links