Добуток роздум над поемами “Катерина” і “Наймичка” Т. Шевченко

Багато в нашій літературі було добутків про важке життя жінок. Але, на мою думку, шедеврами української літератури є поеми Т. Шевченко “Катерина” і “Наймичка”. “Катерина” – Драма життя селянської жінки, що й зараз хвилює душу, змушує по-іншому дивитися на мир. Ще в перших рядках застерігає Т. Шевченко:

Любитеся, чорнобриві, И не з москалями, Тому що москалі – чужі люди,

Але нічого не значить для Катерини застереження ні батька, ні матері, ні пересуди сусідів. Вона любить “свого Івана” щиро, віддано, “як знало

серденько”. Заради цієї любові готова Катерина піти на все. Тому що за милого “любо й потужити”. Я думаю, що така дівчина заслуговує щасливої долі – долі жити разом з милим, улюбленим, мати міцну сім’ю. Але разом з тим стає вона покриткой, руйнуються всі її мрії, всі надії. Мені здається, що це найстрашніше в житті. Не радує Катерину доля: народила вона сина-бездоглядність, при цьому ще й батьки відвертаються від її. Іде Катерина з рідної домівки, у невідомий мир шукати батька свого сина, іде, тому що усе ще вірить у любов. Вражають мене своєю ліричністю й драматичністю рядка про те, як збирається вона в
далекий шлях. Здається, що начебто встають перед очами живі картини: не прощають батьки доню, рветься на шматки серце. Боляче на це дивитися. Як хочеться допомогти цієї змученої протиріччями жінці, який необхідно захищати крихітку-дитину! От вона бере з-під батьківської вишні землю на пам’ять про будинок, щоб у чужому краї поклали чужі люди на неї могилу

Її дитині уготована нелегка доля – доля жити серед чужих людей, доля чути завжди страшне слово “байстрюк”. Стискає серце від суму, і здається, що й сам Шевченко плаче разом зі своєю Катериною, тому й називає її “серце моє”. Вражає несправедливість, що бачить героїня на кожному кроці: і люди знущаються, москалі сміються над нею. Але ще є надія в серце Катерини. Зігріває вона її зламану, знівечену душу, хоча з кожним кроком, з кожною нічкою, що їй довелося провести під тином, так ще й з немовлям на руках, тане ця надія, надія знайти коханого, віддати йому сина. Адже діти ні в чому не винуваті…

Така доля чекає безотцовщин, тому й хоче Катерина позбавити свого сина такої долі. Скільки розпачу вкладає автор у вуста героїні, скільки сліз і суму, скільки невимовної туги! Якщо для москаля любов – це іграшка, забава, то для Катерини – це дуже серйозно. І дитина – плід любові, що зв’язує назавжди закохані серця. Не змогла винести вірна Катерина зради, тому що віддано не тільки любов її, відданий і син, дитина, що не повинен відповідати за гріхи батьків. Останні слова її, звернені до сина, коли вона поклала його просто на дорогу, були такі: “Залишайся шукати батька, А я вже шукала”. Взяла її тіло холодна вода, не залишивши навіть сліду. Тільки бедний байстрюк, у якого ні сім’ї, ні хати, якого батько навіть не довідається, а як довідається, то відречеться. Буде ця дитина жебрати, будуть над ним знущатися, тому що бездоглядності не посміхається доля. Я думаю, що в образі Катерини уособлена трагічна доля жінок України, скривджених, розбитою бідністю й несправедливістю. Як боляче мати дитини від улюбленого, від якого улюблений відрікається, якого цурається! І мені здається, що іншого виходу для цієї жінки не було – сам Т. Шевченко пише:

Чорнобрива Катерина Знайшла, що шукала, Дунув вітер вище ставка – сліду не стало

И все-таки таки хочеться вірити, що її синові посміхнулася доля, щаслива доля!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Добуток роздум над поемами “Катерина” і “Наймичка” Т. Шевченко