ЦВЄТАЄВА, Марина Іванівна
(1892 – 1941)
ЦВЄТАЄВА, Марина Іванівна (Цветаева, Марина Ивановна – 26.09.1892, Москва – 31.08.1941, Єлабуга) – російська поетеса.
Цвєтаєва – це справжня окраса російської поезії “срібної доби”, її творчість, як і творчість А. Ахматової, є найвищим злетом російської “жіночої” поезії. Багато в чому схожими є й їхні життєві долі, сповнені важких випробовувань і трагічних втрат. Н. Мандельштам у своїх спогадах “Друга книга” писала: “Я не знаю долі страхітливішої, ніж у Марини Цвєтаєвої”. І це справді так.
Цвєтаєва народилася
У 1912 р. вона одружилася із Сергієм Ефроном.
Роки Першої світової війни, революції та громадянської війни були часом стрімкого творчого зростання Цвєтаєвої. Вона мешкала у Москві, багато писала, але публікувала мало. У січні 1916 р. Цвєтаєва відвідала Петроград, де зустрілася з М. Кузьміним, Ф. Сологубом і С Єсеніним, а невдовзі подружилася з О. Мандельштамом. Пізніше, уже в радянські роки, зустрічалася з Б. Пастернаком і В. Маяковським, дружила зі старим К. Бальмонтом. О. Блока бачила двічі, але підійти до нього не наважилася.
З початком громадянської війни Цвєтаєва жила впроголодь, їздила за продуктами у Тамбов, а двох своїх дочок змушена була віддати у Кунцевський притулок, аби хоч якось прогодувати. Одна з них (Аріадна) важко захворіла, а інша (Ірина) померла.
У 1922 р. Цвєтаєва виїхала за кордон до чоловіка С. Ефрона – колишнього офіцера Добровольчої армії. Зустріч із чоловіком у еміграції і народження сина на деякий час повернули їй втрачену душевну рівновагу, але важкі умови життя, постійні поневіряння і безкінечні переїзди з однієї країни в іншу, прохолодне, а то й вороже ставлення до неї з боку еміграційної більшості (через її терпиме ставлення до Радянської Росії) постійно створювали напружену психологічну атмосферу. Потрапивши в еміграцію, Цвєтаєва спочатку замешкувала у Берліні, який їй не сподобався. За її словами, це був світ “після Росії – прусський, після революційної Москви – буржуазний, не сприйманий ні очима, ні душею; чужий”. Цвєтаєва перебралася у Чехію, яка їй дуже сподобалась. З листопада 1925 р. Цвєтаєва оселилася у Франції, але враження від цієї країни у неї залишилися не найкращі: “Париж мені духовно нічого не дав”; “Париж не для мене”. Якимось чином причетний до вбивства у Парижі одного із троцькістів, утік із Франції і повернувся у Росію її чоловік, а вслід за ним і донька Аріадна (Аліна). У 1939 р. повернулася на батьківщину і Цвєтаєва, хоча й з важким почуттям; “Тут я не потрібна. Там я неможлива”, – писала вона з Росії у Францію. У серпні того самого року заарештували її доньку, котрій багато років доведеться провести в таборах і на засланні, а повністю реабілітують лише у 1955 р. У жовтні того ж року заарештували, а через два роки розстріляли і її чоловіка. На початку війни Цвєтаєва разом із сином евакуювали у містечко Єлабуга на Камі, а 31 серпня 1941 р. поетеса у стані глибокої депресії наклала на себе руки. У передсмертній записці вона просила вибачення і пояснювала свій вчинок тим, що була загнана у глухий кут. Через три роки, у 1944 р., у боях під Вітебськом загинув і її син. Могилу самої Цвєтаєвої, яку намагалися розшукати після війни, так і не знайшли.
Залишилися вірші Цвєтаєвої, які ще довго торували дорогу до читача: попри усі намагання доньки і друзів поетеси, їх почали друкувати лише з 60-х pp. XX ст. її вірші, за словами Г. Адамовича, “випромінюють любов, і любов’ю пронизані, вони відкриті світові і немовби намагаються обійняти увесь світ. У цьому їхня головна принада. Вірші ці написані від душевної щедрості, від щирості серця… І насправді здається, що від віршів Цвєтаєвої людина стане кращою, добрішою, самовідданішою, шляхетнішою”.
Творчий спадок Цвєтаєвої чималий. Це понад 800 ліричних віршів, 17 поем, 8 п’єс, близько 50 прозових творів, понад 1000 листів. Свої перші поезії Цвєтаєва написала ще у 1898 р. Основні дореволюційні віршові збірки і цикли Цвєтаєвої: “Вечірній альбом” (“Вечерний альбом”, 1910), “Чарівний ліхтар” (“Волшебный фонарь”, 1912), “З двох книжок” (“Из двух книг”, 1913), “Лебединий стан” (“Лебединый стан”, 1917-1920). Уже тут з’являються теми та мотиви, які надалі стануть наскрізними у її творчості: історія, кохання, поезія, Росія, власна біографія, – і все це пропущено через пристрасну емоційність та роздуми. У ранній творчості Ц., за спостереженнями О. Соколова, “панує лірика самотності, відірваності від оточення і водночас лірика спрямованості до людей, до щастя. Цвєтаєва була, за її словами, завжди “чужою”, тобто цілком незалежною і в житті, і в літературі. До літературних традицій у неї вже змалку також було своє, оригінальне ставлення. “Скажу, як є, – писала вона А. Тесковій у 1928 p., – що я в кожному колі – чужа, усе життя. Серед політиків, як і серед поетів”.
Життєвим девізом Цвєтаєвої стало гасло “Одна – з усіх – за всіх – проти всіх”. Позиція абсолютного морального максималізму пізніше і заведе її у складні життєві ситуації. Аналогічною з самого початку її творчості була і її літературна позиція – романтичне бунтарство проти всіх, засноване на максималізмі ідеалів. З цим, очевидно, пов’язане довільне суміщення у її творчості найрізноманітніших літературних традицій”. Цвєтаєва не зараховувала себе ні до символістів, ні до акмеїстів, і завжди вважала, що в питаннях художніх пріоритетів вона “сама по собі”. Художні особливості ранньої лірики Цвєтаєвої, на думку О. Соколова, визначає “вміння намалювати характер із деталей побуту, пейзажу, яскрава афористичність, експресія вислову почуття і думки, поєднання розмовних інтонацій з урочистою лексикою. Тоді ж окреслились притаманні поезії Цвєтаєвої контрасти лексичних рядів, поєднання прозаїзму та високої патетики, побудова вірша на одному виділеному слові і словотвір від одного й того ж або близького йому фонетичного кореня. Поезія Цвєтаєвої – уся в розмаїтті поетичних пошуків, відкриттів нових можливостей російського вірша – від вишукано-романтичних стилізацій до вияву високого драматизму людського існування”:
А може, краще перемога,
Якою варто завершити, –
Пройти, щоб сліду – ні одного,
Пройти, щоб тіні не лишити
На стінах…
Може, вже одразу
І викреслитись із свічад?
Так: Лермонтовим по Кавказу
Прокрастись, не задівши шат
Гірських…
А може, так погратись:
Перстом Себастіана Баха
Струни органу не торкатись?
Розпастись, не лишивши праху
На урну…
А якщо – обманом?
Щоб виписатися з широт?
Так: Часом, ніби океаном,
Прокрастись, не рухнувши вод…
(“Прокрастись…”, пер. Ж. Храмової)
У доеміграційний період Цвєтаєва створила збірки “Версти” (“Версты”, 1921), “Вірші до Блока” (“Стихи к Блоку”, 1922), “Розлука”(“Разлука”, 1922), присвячену Дж. Казанові поему “Пригода” (“Приключение”, 1919), а також написану на сюжети російських народних казок поему-казку “Цар-дівиця”(“Царь-девица”, 1922).
В еміграційний і “радянський” періоди творчості Цвєтаєвої загальна тональність її віршів ставала більш похмурою і песимістичною, водночас більш глибокою і філософічнішою. У Берліні вийшли друком дві збірки віршів Цвєтаєвой “Психея” (“Психея”, 1923) і “Ремесло” (“Ремесло”, 1923). У ліриці Цвєтаєвой цього періоду розкрита психологія кохання, туга за батьківщиною, звучить тема покликання поета, трапляються численні замальовки із сценок еміграційного життя, роздуми над сенсом життя, переосмислення й інтерпретації “вічних” тем і образів (Гамлета й Офелії, Христа і Магдалини, Федри й Іпполіта). Як ні у кого з інших російських поетів, у Цвєтаєвой надзвичайно багато поетичних, літературно-критичних, епістолярних відгуків на творчість інших поетів (О. Пушкін, О. Блок, Б. Пастернак, Р. М. Рільке й ін.). У роки еміграції Цвєтаєва створила і кілька поем “Поема гори” (“Поэма горы”, 1924), “Поема кінця” (“Поэма конца”, 1924), “Поема Сходинок” (“Поэма Лестницы”, 1926), “Поема повітря” (1930), ліричну сатиру “Щуролов” (“Крысолов”, 1926), у яких відобразилися її філософські погляди на сутність та призначення людського існування, а також еміграційні враження, пронизані трагічною гіркотою того непорозуміння, яке її оточувало. “Поема гори” і “Поема кінця “- це своєрідна лірико-трагедій-на поетична дилогія, яку Пастернак назвав “найкращою у світі поемою про кохання”. В основі сюжетів поем – коротка, але драматична історія реальних взаємин, пов’язаних із захопленням поетесою емігрантом із Росії К. Радзевичем. Поеми цікаві не тільки тим, що історія кохання передана в них з винятковою силою драматичного психологізму, не тільки чудовими празькими пейзажами, а й цікавим поєднанням у них любовного роману із саркастичним викриттям міщанської ситої повсякденності, буржуазного ладу, спотворених стосунків.
Сюжетну основу поеми “Щуролов” складає західноєвропейська середньовічна легенда про те, як у 1284 р. німецьке місто Гаммельн зазнало навали пацюків. Врятував міщан мандрівний музикант: звуки його флейти зачарували гризунів, повели їх за мелодією до ріки Везвер, у якій вони знайшли свій кінець. Бургомістр і міські товстосуми, котрі обіцяли рятівнику грошову винагороду, обдурили його. Тоді розгніваний музикант, граючи на флейті, зачарував і повів за собою всіх дітей міста Гаммельна. Юних міщан, котрі зійшли на гору Контенберг, поглинула безодня. Фантазія поетеси внесла істотні зміни у фабулу цієї легенди: навала пацюків на місто Гаммельн – кара за байдужість і егоїзм “ситих”, за їхню деградацію, бездуховність; обіцяна музиканту нагорода – не знехтуваний метал, не гроші, а одруження з красунею Гретою, донькою бургомістра; виманити з міста дітей допомогли музиканту не стільки звуки чарівної флейти, скільки бажання юних міщан за будь-яку ціну вибавитися від страждань, заподіюваних їм догматичною бездуховною системою освіти, і надія знайти внутрішню волю та свободу.
У “Поемі Сходинок” Цвєтаєва змальовує символічний образ Сходів людського безправ’я, навіяних самотнім і невлаштованим життям у Парижі. Символічним є і фінальний образ поеми: мешканці величезного будинку вчинили бунт, підпалили будинок, і Сходи зруйнувалися. Ключові образи-символи “Поеми повітря” – вічність і смерть. У цей самий період Цвєтаєва створила віршову збірку “Після Росії. 1922-1925″(“После России”, 1928) і знаменитий поетичний цикл “Вірші до Пушкіна” (“Стихи к Пушкину”, 1931), а також цикл “Вірші до Чехії” (“Стихи к Чехии”, 1938). Дослідниця творчості Цвєтаєвої А. Саакянц зазначає, що “у Чехії Цвєтаєва виросла у поета, котрий у наш час справедливо зарахований до великих. її поезія говорила про безсмертний творчий дух, що шукає абсолюту у людських почуттях. Найбільш заповітною цвєтаєвською темою у цей час стала філософія і психологія кохання… Зображення людських пристрастей досягало у неї подекуди справді шекспірівської сили, а психологізм, глибинне дослідження почуттів можна порівняти з блуканням по лабіринтах людських душ у романах Ф. Достоєвського”.
Зверталася Цвєтаєва і до драматургії, у якій розроблювала мотиви античної міфології (трагедії “Аріадна” – 1927 і “Федра” – 1928, і до прози, переважно мемуарної і літературно-критичної: критичні есе “Епос і лірика сучасної Росії” (“Эпос и лирика современной России”, 1932), “Мистецтво при світлі сумління” (“Искусство при свете совести”, 1933), “Поети з історією і поети без історії” (“Поэты с историей и поэты без истории”, 1934), книги спогадів “Живе про живе” (“Живое о живом”, 1933; спогади про М. Волошина), “Полонений дух” (“Пленный дух”, 1934; спогади про А. Белого), “Нетутешній вітер” (“Нездешний ветер”, 1936; спогади про М. Кузьміна), літературно-критичні праці “Мій Пушкін” (“Мой Пушкин”, 1937), “Пушкін і Пугачев” (“Пушкин и Пугачёв”, 1937), книга прози “Повість про Сонечку” (“Повесть о Сонечке”, 1938) та ін.
Ще в поетичній юності, немовби передбачаючи долю свого творчого спадку, Цвєтаєва написала один із своїх шедеврів:
Моїм рядкам, написаним так рано,
Що і не знала я, що я поет,
Мінливим, наче бризки із фонтана
Чи іскри із ракет…
Що вдерлися, розхристані і вперті,
В задушливий і застарілий храм;
Моїм рядкам, де юність коло смерті,
Нечитаним рядкам.
Похованим в крамницях безневинно,
Де їх ніхто рукою не торкавсь, –
Моїм рядкам, як старовинним винам,
Ще прийде слушний час.
(“Моїм рядкам…”, пер. В. Богуславської)
Її пророчі слова збулися. Нині Цвєтаєва – одна із найшанованіших поетів срібного століття російської поезії.
В. Назарець
(1 votes, average: 5.00 out of 5)