Чиновництво в комедії Гоголя “Ревізор”
Твір “Ревізор” – вершина вікового розвитку російської комедії, новий щабель у її історії. Гоголь створив глибоко правдиву комедію, перейняту гострим гумором. Тема носила політичний характер, але викривальний зміст заглиблювався тим, що письменник представив не стільки пороки окремих чиновників, скільки властиві цим останнім помилкові поняття про цивільні обов’язки. Гоголь не погрішив проти істини: випадки, подібні з ревізором, минулого. Відомо, що Пушкіна під час поїздки в Нижній Новгород прийняли за ревізорf. Були випадки з авантюристами,
Всі вони так схожі один на одного, що стали символом режиму того часу. З міста “хоч три роки скакай, ні до якої держави не доїдеш”, і вся держава таке, як це місто. “На вулицях шинок, нечистота!” Біля старого забору “навалено на сорок возів усякого сміттю”.. Церква, “на яку назад тому п’ять років була асигнована сумf… початку будуватися, але згоріла”. Вся верхівка міста цілком
Городничий – центральна фігура в місті й сама значна серед інших чиновників. Саме довкола нього все життя в місті. Що являє собою городничий? Недурний: він більш тверезо, ніж всі інші, судить про причини приїзду до них ревізора. У відносинах з він грубий”, нестриманий, деспотичний. “Що, самовар-ники, .аршинники…” – так любить звертатися городничий до чиновників нижчого рангу. З начальством він поводиться зовсім по-іншому. З ним він шанобливий, запобігливо попереджувальний і гранично ввічливий. У городничого своя філософська позиція, який підпорядковані життєві принципи. Ціль життя – дослужитися до генерала. Цим і пояснюється його відношення й до підлеглих, і до начальства.
У цьому він відповідає всьому бюрократичному апарату своєї епохи, де лицемірство, неправда, хабарництво стали нормою життя. Городничий хабарничає й не вважає це чимсь ганебним або неправильним, навпаки, так повелося, що ж отут поганого. Бувають помилки в житті людини, так на те він і людина, щоб помилятися, – це, на думку городничего, вище приречення: “…нетчеловека, який би за собою не мав яких-небудь гріхів. Це вже так самим Богом улаштоване”. Щоб удержатися подольше в кріслі й зробити кар’єру, треба всі прорахунки подати начальству в зручному для нього виді, а собі із цього вигоду мати. Так було й із церквою: суму, відпущену на будівництво, – собі в кишеню, а начальству доповіли, що “початку будуватися, але згоріла”.
Для городничего немає нічого нечесного в тім, щоб за хабар звільнити когось від рекрутчини або щоб святкувати іменини два рази в рік. І в тім і в іншому випадку ціль одна – збагачення. Прізвище він носить теж під стать його внутрішньому миру – Сквозник-Дмухановский. Немає нічого дивного в тім, що інші чиновники в місті під стать городничему. Доглядач училищ Лука Лукич Хлопов – на смерть залякана людина, що “шарахається” від одного ім’я вищестоящого начальника. “Заговори із мною одним чином хто-небудь вище, у мене просто й душі ні, і мова як у бруд загрузнув”, – зізнається він. Ця людина живе “аби тільки тихо”, усяке найменше коливання раз і назавжди встановленого порядку приводить його в невимовний трепет, тим більше така подія, як приїзд ревізораа. В училищах він віддає перевагу вчителям по своїй подобі, нехай тупих, зате нешкідливих і вільної думки не допускають.
Його зовсім не цікавить якість навчального процесу, для нього головне – щоб зовні все виглядало благопристойно. Суд і всі юридичні процедури в місті робить суддя Аммос Федорович Ляшсин-Гяпкин. Прізвище цілком відповідає відношенню судді до своєї служби. У суді він займає місце й положення, які забезпечують йому влада в місті. Що стосується суду, те там настільки все заплутано, просочено доносами й наклепом, що не варто заглядати навіть у судові справи, однаково не розбереш, де правда, де неправдО. Ляпкин-тяпкин “вибраний суддею з волі дворянства”, що дозволяє йому не тільки вільно триматися навіть із самим городничим, але й заперечувати його думку. Суддя – самий розумний із всіх чиновників у місті. За своє життя він прочитав п’ять-шість книг, тому сам себе вважає “трохи вільнодумним”. Улюбленим заняттям судді є полювання, який він приділяє весь вільний час. Він не тільки виправдує своє хабарництво, але й ставить себе в приклад: “Я говорю всім відкрито, що хабарничаю, але чим хабара? Борзими щенятами. Це зовсім інша справа”. У цілому на прикладі Ляпкина-Тяпкина Гоголь показав типовий образ судді того часу. Ще одним яскравим представником чиновництва в місті є Артемій Пилипович Земляника – піклувальник богоугодних закладів. Гоголь дає йому таку характеристику: “Дуже товста, неповоротка й незграбна людина, але попри все те проноза й шахрай”. Суниця не піклується ні про процвітання свого закладу, ні про хворих, що там перебувають. Своє наплювацьке відношення до дорученому йому справі він виправдує словами: “Людина простій: якщо вмре, то й так умре; якщо видужає, то й так видужає”. Його “талантом” є доноси.
Поштмейстер Іван Кузьмич Шпекин займається самим “необразливим” справою – він розкриває й читає чужі листи. Він, як і всі інші, не бачить у своєму занятті нічого негожого: “смерть люблю довідатися, що є нового на світі”. Зі звісткою про приїзд ревізора порушується тихий плин життя – у провінційному містечку. Серед чиновників сум’яття. Кожний боїться за себе й думає, як би відвернути удар. Доглядач училищ тремтить від страху, поштмейстер продовжує розкривати листи, правда тепер уже “для загального добра”, Земляника строчить доноси. Під ударом виявляється й репутація городничего. У нього й хабара побільше, тут не тільки “шуби й шалі”, але й “лантухи товарів від купців”, і влада значніше. На загальній раді чиновники вирішили навести порядок у місті й дати хабар ревізорові.
Наведення порядку звелося до показухи: “зняттю мисливського гарапника, що висів у присутності” і збиранню вулиці, по якій повинен був в’їхати в місто ревізор. Що до хабара, те мнимий ревізор Хлестаков прийняв неї з радістю. По суті, Хлестаков такий же дрібний чиновник, тільки з Петербурга, його погляди, життєві принципи нічим не відрізняються від поглядів його провінційних колег. Він “трохи приглуповат і, як говорять, без царя в голові”, але вміє пускати пил в очі, спритний, верткий і нахабний – типовий представник чиновницької касти епохи Миколи І. Всі персонажі, які Гоголь показав у своїй комедії, є узагальненими образами всієї чиновницької Росії 30-х років XІX століття, де хабарництво, казнокрадство, доноси вважалися нормою життя. Бєлінський, характеризуючи комедію Гоголя, сказав, що чиновництво – це “корпорація різних службових злодіїв і грабіжників”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)