Бруно Ферреро Спів польового цвіркуна

Бруно Ферреро
Спів польового цвіркуна
Переклад за виданням: Bruno Ferro. Spiev swierszcza polnego.
Krotkie opomiadania dla ducha. Wydawnictwo
Salezjanskie. Warszava, 1995.
ПОЛЬОВИЙ ЦВІРКУН I МОНЕТА
Один мудрий індус мав приятеля. Приятель жив у Мілані. Вони познайомилися в Індії, коли італієць приїздив туди зі своєю сім’єю. Індус провадив екскурсії для італійців, відкриваючи їм найхарактерніші закутки своєї вітчизни.
Міланець заприязнився з індусом і на знак вдячності запросив того до свого міста. Індус довго не міг відважитися на таку далеку подорож, але врешті-решт

дав себе переконати. Й ось настав день, коли він зійшов з трапу літака на летовищі Малпенса, що під Міланом.
Наступного дня міланець та індус разом прогулювалися по центру міста. Смаглявий чорнобородий індус, із жовтим тюрбаном на голові, притягував зацікавлені погляди перехожих. А міланцеві лестило, що має такого екзотичного приятеля.
У якийсь момент, на площі святого Вавила, індус затримався і спитав:
– Чи чуєш те, що я зараз чую? Міланець, трохи здивований, нагострив слух, але змушений був відповісти, що чує шум міста.
– Тут поблизенько співає цвіркун, – запевнив індус.
– Де там, тобі здалося, – мовив міланець. – Я чую лишень міський галас. Та й цвіркунів тут немає.
– Мені не здалося. Я справді чую цвіркуна, – наполягав індус і взявся перевертати листя. Поруч росло кілька тоненьких деревець. За якусь хвилину він показав маленького співака. Цвіркун, незадоволений, що його концерт перервали, намагався від них сховатися.
– Ну то що, бачиш цвіркуна? – поспитав індус.
– Справді, – визнав міланець. – Ви, індуси, маєте дуже гострий слух, не те що ми, білі…
– Ти помиляєшся, – усміхнувся мудрий індус. – Ось поглянь…
3 цими словами він витягнув з кишені дрібну монетку і кинув її на хідник. Тієї ж миті чотири
Чи п’ять осіб обернулися і подивилися у той бік.
– Ну як, бачив? – спитав індус. – Супроти цвіркунової пісні дзенькіт монетки прозвучав зовсім тихо. А стільки білих його почуло.
Ці коротенькі історії, що оповідаю тобі, схожі на спів цвіркуна у місті. Хочу попросити тебе, аби ти бодай на хвильку прислухався до голосів, на які ми всі перестали звертати увагу. Це ті голоси і ті пісні, що звучать у нас самих та співають нам про блакитне небо і про чисте повітря, про сни і про те, як б’ється серце, про потребу у близькій людині, про спільний плач і сміх, про взаємний потиск рук, про дивовижну любов і доброту Бога, який прийшов у світ і просить, аби ми дозволили Йому спасти нас.
В одній із єврейських бувальщин оповідається про мудрого богобоязливого рабина. Одного вечора, провівши цілий день за книгою пророцтв, рабин вирішив вийти надвір, аби трохи прогулятися.
Він ішов собі поволі по бічній дорозі і невдовзі побачив сторожа, який довгими розміреними кроками походжав туди й сюди перед огорожею, за якою було видно багате обійстя.
– Задля кого так ходиш? – поспитав зацікавлено рабин.
Вартівник назвав імення свого пана. Потому спитав:
– А задля кого ходиш ти?
Це питання глибоко запало у серце рабина.
А ти, задля кого мандруєш? До кого скеровані всі кроки і турботи твого дня? Заради кого живеш?
Жити можна лише для когось. Сьогодні з кожним кроком повторюй Його ім’я. Переконаєшся-бо, що ніколи досі тобі не було так легко жити, як цього дня.
ПРОФЕСОР І ПЕРЕВІЗНИК
Один відомий професор університету, якого мали представити до Нобелівської премії, вибрався на озеро.
Він попросив перевізника, аби той повозив його по озеру на своєму човні. Добродій погодився. Коли відплили вже доволі далеко від берега, професор узявся допитуватись.
– Чи ти знаєш історію?
– Ні!
– Що ж, вважай, чверть твого життя пропала намарне. А знаєш астрономію?
– Ні.
– Ну то дві чверті твого життя втрачено. А може, знаєш філософію?
– Та ні.
– Тоді ти змарнував три чверті свого життя.
Зненацька здійнялася шалена буря. Човник посеред озера гойдало, немов горіхову шкаралупку. Перевізник, намагаючись перекричати завивання вітру, запитав професора:
– Пане професоре, а Ви вмієте плавати?
– Ні, – відповів професор.
– То, вважайте, ціле ваше життя втрачене…
Є дуже багато різних шляхів, часто надзвичайно гарних і привабливих, які провадять до смерти. Дорога життя – одна-єдина. Це Божа дорога. Ніколи не губи того, що справді найважливіше.
КОМАРІ
Молода мама, озброєна мухобійкою, намагалася вбити великого комара, що літав по хаті.
Маленький Олесь, якому щойно виповнилося три рочки і шість місяців, побачивши це, схопив маму за спідницю і загукав щосили:
– Хай живе! Не вбивай його!
– Чому? Він тебе вкусить.
– Але він складає нам товариство!
Найбільший діамант світу був спотворений подряпиною, тому вирішили подрібнити його для промислових потреб. Але тут за камінь узявся один майстер-різьбар. Довго й терпеливо він вирізьблював з діаманту чудову ружу. I тепер усі висловлюють своє захоплення, коли бачать ту камінну квітку.
У житті повно всіляких несподіванок. Трапляються дні добрі і погані. Існують проблеми і різні біди, що приносять нам страждання. Але вони визволяють з полону нашу чуйність. I часто змушують нас витянути на світ Божий найліпшу частинку нашого “я”.
ЖЕРТВА
В одній африканській церкві, під час збору пожертв, служки ходили поміж лавами з великим кошиком з лози, схожим на ті, що служать для збору маніоку.
Хлопчина, який сидів в останньому ряді, не зводив зосередженого погляду з кошика, що переходив по рядах. Він тяжко зітхнув, бо не мав нічого, щоб пожертвувати Господеві.
Коли кошик дійшов до нього, хлопчина, на здивування усіх вірних, раптом усівся в ньому зі словами:
– Єдине, що маю, віддаю Богові.
Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну.
(Послання ап. Павла до римлян, 12, 1)
ГОСТИНА У ЗАМКУ
Село, що розташувалося біля замку, розбудив голос каштелянового посланця, який зачитував на площі оголошення свого пана.
“Наш улюблений господар запрошує усіх своїх добрих і вірних підданих взяти участь у гостині, яку він влаштовує з нагоди своїх уродин. На кожного чекатиме приємна несподіванка. Однак господар просить про невеличку послугу: ті, котрі ітимуть на гостину, нехай принесуть зі собою трохи води, аби поповнити запаси замку, що вже ось-ось вичерпуються…”
Посланець кілька разів повторив це оголошення, відтак розвернувся й у супроводі сторожі рушив назад до замку.
У селі всіляко обговорювали запросини.
– О, той визискувач! Та ж має стількох слуг – хіба не можуть наповнити резервуар?.. Занесу склянку води – і доста!
– Та ні! Прецінь він завше був добрий і щедрий! Занесу йому барильце.
– А я… хіба наперсток!
– А я цілу бочку!
Зраненька, у день, коли мала відбутися гостина, можна було спостерігати дивну валку, що прямувала до замку. Дехто пхав перед собою величезні бочки, деякі, важко сапаючи від натуги, несли в руках великі відра, наповнені по вінця водою. Інші, беручи на кпини своїх супутників у дорозі, несли невеличкі карафки або й маленькі склянки на таці. Нарешті валка досягла подвір’я замку. Всі повиливали воду до величезного резервуару, відтак поставили кожен свою посудину збоку і рушили до бенкетної зали.
Смаковиті страви й напої, танці і співи безнастанно змінювали одне одне. Нарешті, надвечір, господар замку гречно подякував усім за те, що прийняли його запросини, і віддалився у свої покої.
– А обіцяна несподіванка? – стали невдоволено і розчаровано ремствувати деякі із запрошених. Інші були сповнені радості:
– Наш господар влаштував для нас чудову гостину! – говорили між собою.
Відтак усі, перш ніж рушити додому, пішли за своїми посудинами. В одній хвилині звідтам залунали вигуки: то радості, то розпачу, то злости.
Кожна посудина була по вінця наповнена золотими монетами!
“Ох! Якби ж то я приніс більше води…”
Дайте, то й вам дасться: міру добру, натоптану, потрясену, переповнену дадуть вам. Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють.
(Євангеліє від Луки, 6, 38)
ТРИ ЛЮЛЬКИ
Один старий мудрий індіанський вождь дав таку пораду надто гарячим молодим воїнам свого племені.
– Коли ти розгнівався на когось, хто, зрештою, завдав тобі смертельної образи, і присягаєшся його вбити, аби кров’ю змити ганьбу, то перш ніж це зробити, набий тютюном люльку і викури її.
Як скінчиш першу люльку, тобі напевно спаде на гадку, що смерть таки занадто суворе покарання за вчинене. Приймеш тоді рішенець, що досить буде й доброго кийка.
Та перш ніж ухопитися за палицю, набий другу люльку і викури її до кінця. Тоді напевно подумаєш, що міцна й соковита лайка цілком може замінити кийок.
Проте коли вже будеш готовий піти й вилаяти свого кривдника, сядь і набий третю люльку. Викури її. Коли ж так учиниш, то у тебе хіба з’явиться бажання помиритися з тією людиною.