Білик Іван Іванович Дарунки скіфів
Від Боспору Фракійського до Дунаю-ріки, яку греки називали Істром, безперервним потоком пливла широка жива ріка – величезне військо Царя царів Дар’явауша. Одні говорили, ніби воно налічує вісімсот тисяч, другі – що тисячу тисяч, а треті казали ще найвірогідніше – як зірок на небі в безмісячну ясну ніч.
Коли голова раті сягнула Дунаю, то хвіст був у кам’янистій півпустелі по той бік Боспору Фракійського, тобто в Азії.
Першим ступив па дунайські береги полк “безсмертних” – десять тисяч добірних комонних мужів, яких
Із берега, де починався дерев’яний міст, зачулися сурми. То був знак, що рать Царя царів переправляється через Дунай, де вже починалася Скіфія.
“Нарешті Скіфія!.” – подумав Цар царів Дар’явауш. Ця країна багато років не давала йому спати, й він, їдучи віддалік за першою тисячею “безсмертних”, яка вже переправлялася на той бік, з пекучим відчуттям цікавості вдивлявся в протилежний берег. Ліси, чагарі та луки й там були так само зелені, як і скрізь цього останнього весняного місяця,
Він іще раз глянув туди, за міст, яким уже закінчувала переправлятися передова тисяча полку “безсмертних”, побачив ген попереду, далеко за нескінченним дерев’яним мостом, чорну хмару, що поволі наближалася й зростала.
Цар змусив себе відвернутись од тієї хмари й почав дивитися назад. За півсотні кроків по царській колісниці рухалася друга тисяча полку “безсмертних”, майже наступаючи. ті п’яти сотні драбантів – особистих охоронців царя. Драбанти їхали по четверо в ряд, усі до єдиного на однакових білих конях. Полк “безсмертних” також вишикувався по четверо, але весь лівий ряд був з білих коней, другий ряд із сірих, третій із гнідих, як у Дар’явауша, а четвертий із вороних. Здалеку складалось враження, ніби рівнобіжно плинули чотири різнобарвні потоки. Отак добирати полк “безсмертних” Дар’явауш навчивсь у вавілонців, так вишикувана кіннота завжди наганяла на ворога жах.
Видовище було таке захоплююче, що Дар’явауш забув про неприємну чорну хмару. Тепер Скіфія була в нього за спиною, мов щось цілком нікчемне й давно впокорене; і все-таки вона не виходила в нього з голови.
Кілька причин змусили перського царя до походу на цю країну. То була остання з відомих персам вільна земля, і колишній цар Лідії Крез при нагоді й без нагоди підбурював Дар’явауша до походу протії Скіфії, мов найвідданіший Дар’яваушів раб. Другою причиною чи приводом було те, що Скіфія десь років сто з гаком тому захопила була Межиріччя разом з усією Малою Азією й панувала там двадцять вісім років. На цій причині найдужче наголошував Дар’явауш: мовляв, Азія мусить помститися Європі за ту ганьбу.
І тільки про одну причину Дар’явауш волів мовчати, хоча саме вона була головною. Це знало всього п’ятеро чи шестеро царевих родичів і найближчих до царя людей.
Коли по смерті Курушевого сина Камбіса він став царем і придушив повстання в усіх бунтівних перських володіннях, то під час відвідин храму бога Птаха в столиці підкореного Єгипту Дар’явауш захоплено розглядав дві колосальні статуї а червоного граніту, кожна по тридцять ліктів заввишки. Статуї – зображали древнього фараона Сесостріса та його дружину. Чотири такі самі двадцятиліктьові статуї були присвячені Сесострісовим синам. Перський цар зажадав поставити поряд такі самі статуї, які зображали б його та його родину.
Головний жрець бога Птаха несподівано заперечив Цареві всіх на світі царів.
– Хіба я менш уславлений за того вашого фараона? – обурився цар-переможець.
– Ти, безперечно, великий цар, – не змигнувши оком відповів жрець бога Птаха. – Ти підкорив усі ті країни, якими володів той наш богорівний фараон. Але він переміг був колись військо царя скіфів, а ти ще ніколи не схрещував з ним навіть меча. Коли переможеш скіфів, тоді й тобі поставимо такі статуї, як фараонові Сесострісу.
Дар’явауш не зважився чинити наперекір жрецям єгипетського бога, адже попередній цар Персії загинув саме через образу цього єгипетського божества. Але володар усіх на світі країн і народів назавжди запам’ятав образу, завдану йому в храмі Птаха. Це й було для Дар’явауша головною причиною, що змусила царя персів і всіх інших народів піти походом за Дунай.
Цар знову глянув на міст і знову побачив ту хмару, яка поближчала й стала ще чорнішою, ніж перед тим. Це здалося Дар’яваушеві лихим передвістям. Якийсь добрий або злий бог чи то застерігав богорівного царя світу, чи, може, хотів позбиткуватися над ним за якийсь мимовільний гріх.
Страх і вагання вдруге заполонили цареве серце. Ще не пізно було повернути передову тисячу “безсмертних” з-за Дунаю. Цар з надією придивився до мінливих обрисів чорного хмаровища й мимоволі зітхнув.
Колісничий почув за спиною в себе те важке зітхання й нишком скосував на володаря всіх, крім скіфів, племен і народів. Володар дивився за Дунай. Коли б він раптом наказав передовій тисячі “безсмертних” повернутися й рушити, скажімо, на захід, усі б вирішили, що богорівний повелитель надумав особисто перевірити, чи десь там справді кінчається земна твердь, чи то ворожі персам жерці-маги тільки брешуть.
Але цар перехопив скосований на нього погляд колісничого й притлумив у собі раптове вагання й страх. Якби перси та інші народи, яких він привів сюди, на Дунай, довідалися, що чуття страху найяснішому й богорівному теж не чуже, вони почали б його вважати рівною собі смертною людиною.
Дар’явауш ледь помітно кивнув золоченим навершям списа, погонич тріпнув віжками, й колісниця вмить опинилася на мосту. Суцільно литі з бронзи колеса заторохтіли-застрибали по товстих соснових колодах, які, міцно скріплені одна з одною, вільно й нерухомо лежали на воді, неначе ними й не їхала запряжена вогнисто-гнідим четвериком бойова царська колісниця.
Так почався перший день тієї доти небаченої війни. Коли через два тижні все перське військо нарешті переправилося на лівий берег Дунаю, мілетський тиран Гістіей, який збудував міст і тепер лишався тут стерегти його на чолі всього підвладного персам грецького іонійського флоту, спитав у царя:
– Ми стерегтимемо міст аж до твого повернення, але коли це буде?
Замість відповіді Дар’явауш узяв у свого колісничого батіг і нав’язав на ремені рівно шістдесят вузлів.
– Розв’язуватимеш щодня по вузликові, – сказав він Гістіеєві й простяг йому батіг. – Якщо я не повернуся, поки ти порозв’язуєш усі вузли, – значить, мені сподобалося в цій країні і я вирішив тут перезимувати. Тоді маєте право зруйнувати цей міст і пустити колоди за водою, а самі повертатися додому, до своїх жінок і дітей.
Річка, що трохи вище від мосту впадала на тому боці в Дунай, називалася по-грецькому Пюретом, по-скіфському ж Поратою, або Сильною, а плем’я, що жило в верхів’ях річки, казало на неї Прут. Дивне видовище відкрилось очам перського царя на лівобережжі Порати. Аж до наступної річки на сході він не бачив жодного скіфа, а якщо траплялися села чи городища, то вони були попалені, а на згарищах блукали тільки ошалілі від щойно згаслих пожеж коти.
Серце Дар’явауша раділо. Ще жодне плем’я не відступало перед персами так безоглядно й стрімко. Якщо так ітиме й далі, то він за місяць підкорить увесь цей неосяжний край.
Скіфського війська ніде не було видно, й хоча перси невідступно йшли йому вслід, між обома ратями лишалося на цілий день дороги.
Ольвійські греки, які були в персів за провідників, заспокоювали Царя царів Дар’явауша, що скіфи не зможуть утікати без кінця, бо далі на схід з півночі на південь тече широченна й глибочезна, місцями порожиста річка Бористен, – там і можна буде наздогнати скіфське військо.
Й далі на схід села були попалені, більше того: скіфи почали палити за собою ниви, ліси та степ, і перське військо сунуло за скіфами суцільним чорним згарищем.
До великої річки Бористену, яку деякі тамтешні племена називали Дніпром, а деякі – Славутою, в персів іще був корм для коней та харч для людей. Дар’явауш підганяв свої полки лучників, мечоносців та “безсмертних”, щоб урешті наздогнати скіфів на берегах їхньої священної ріки.
Якось надвечір перси справді застукали скіфське військо, й Дар’явауш розпорядився готуватись назавтра до січі, яка врешті мусила покласти край цій дивній війні. Коли смеркло, між річкою та перським станом спалахнули численні багаття.
Отже, скіфи втратили надію втекти!
А потім настав ранок і з’ясувалося, що то всього-на-всього невеликий полчок; скіфи вдосвіта похапали звичних коней за хвости й перепливли на той берег.
Навчені перси з полку “безсмертних” понадимали шкіряні міхи й кинулися навздогінці за скіфами, які цього разу втекли тільки тоді, коли перебили всіх отих переслідувачів. Полк “безсмертних” недорахувався двох тисяч мечів, і лише наступного дня його пощастило поповнити й знову довести до десяти тисяч. Але тепер уже коні в бойових четвірках полку не були дібрані так суворо за мастю, й Дар’явауш роздратовано дивився на його мовби посічені ряди, бо в ряду білих коней з’явилося багато вороних і сірих, а в ряду вороних траплялися навіть огидно рябі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)