Білик Іван Іванович Танго

Аще хто рече, іже бога люблю, а брата своєго ненавижу, лож єсть.
Нестор Літописець.
“Повість времянных лет” РОЗДІЛ 1

Вилізши з переповненого двоповерхового автобуса, Сергій Ряжанка став біля афішної тумби й оглянувся довкола. Центральною вулицею в шість рядів повзли лімузини, автобуси, вантажні машини, возики, запряжені мулами й віслюками. Вся ця барвиста смуга раз у раз зупинялася, підкоряючись помахові руки поліціянта, й водії та погоничі, звиклі до такого способу пересування, спокійно вистромляли голови з кабін, перехилялися

через полудрабки, перемовлялись, навіть не минали нагоди зачепити словом перехожу красуню.

“Содом і Гоморра, – знехотя подумав Сергій. – Людина вигадала автомобіль для швидкості й тим самим прирекла себе на темпи черепахи… Чудасія”.

Він ковзнув очима по строкатому ряді неонових вивісок. Мабуть, тут. Проштовхався крізь щільний людський потік і рішуче зайшов у великі двері, над якими миготіли мертві сині літери: “Санта-Лючія”. Але на порозі кав’ярні завагався. Всередині повнісінько елегантно вбраних чоловіків і жінок, і Сергій мимоволі зиркнув на свій пом’ятий піджак. Та вагався недовго.

Треба було відшукати вільний столик. Але то, виявилось, не так просто.

Сергій перетнув зал і вже хотів був повертати до виходу, коли почув поряд:

– Якщо сеньйора влаштовує, – прошу за мій стіл. Чорненький чоловічок у старанно випрасуваному сірому спортивному костюмі кумедно морщив носа, привітно всміхаючись.

– Мені потрібен вільний стіл.

– То будь ласка, сеньйоре, я збираюсь додому. – Сергій неохоче сів. Помітивши нового клієнта, до нього крізь лабіринт столиків продирався кельнер.

– Прошу, сеньйоре? – запитально вклонився він.

– Два віскі й кухоль імбирного пива.

– Пива немає.

– Тоді кальвадос. Подвійний. Усе… Ні, ще одне. Запишіть моє прізвище – Ряжанка. Мене повинні спитати.

Кельнер щось помітив у блокнотику і, буркнувши під ніс, відійшов. У таких голодранців заробиш…

А чорнявенький сусіда знову весело зморщив носа. Це дратувало Сергія. Ще, чого доброго, полізе знайомитись. Мабуть, балакун якийсь…

А той і справді не примусив на себе довго чекати.

– Так би мовити, “ділове побачення”?

– Так би мовити, – підкреслено сухо відповів Сергій і виразно глянув на стінний годинник: збирався ж ти додому!

Сусіда ще дужче зморщив носа.

– Я ваш натяк зрозумів. Умова – над усе. Як тільки прийде ваша знайома, мене тут і сліду не буде… А ви, бува, не іммігрант?

– Яке це має значення?.

– Отже, іммігрант. Поляк? Сергій стенув плечима.

– Ні.

– Чех?

– Ні!

– Росіянин?

– Н-ні!.

– То не болгарин же ви, хай йому чорт!. – впадав настирливий незнайомець в азарт. – А я вважав, що знаю всі слов’янські типи!

– Чому саме болгарин?

– Ну, ще є серби, хорвати, чорногорці, босняки, герцеговінці, словаки… Ні?

– Ні, – кисло всміхнувся Сергій.

– То, може, українець?

– Можливо…

– Навіщо так скептично? Я, наприклад, не соромлюсь називатися болгарином. Моя країна маленька, але багатьом великим фори дасть. Не доводилося бувати в Болгарії?

– Не доводилося… – Сергій демонстративно напіводвернувся. Певно, якийсь комуніст. Звідти. І чого прилип, наче смола?

Кельнер підійшов, поставив на стіл келих подвійного кальвадосу й мовчки зник. Оркестр грав старезне танго. “Бе-са-ме. Бесаме мучо…” Елегантні пари старанно натирали підошвами дансинг. Дві розмальовані дівулі затримались біля столика й кинули на самотніх чоловіків недвозначні погляди. Та, помітивши, що на них ніхто не звертає уваги, подалися шукати інших. Хвилин зо дві панувала мовчанка.

– Ви, юначе, не думайте, я теж… іммігрант. Сергій здивовано блимнув на нього.

– Ви… не психолог?

– Кожного життя вчить бути трохи психологом, – почулось у відповідь. При цьому ніс болгарина перестав насмішкувато морщитися. – Досвіду ми з роками набуваємо. Часом і грошей… Але не це головне. Іншого нам усім тут бракує…

Сергій нараз вихилив півкелиха.

– А саме?

Болгарин уважно глянув на Сергія й повільно, по складах, мов учитель на уроці, проказав:

– Того, без чого навіть останній жебрак не може жити: бать-ків-щи-ни…

Сергій, допиваючи кальвадос, аж похлинувся й зайшовсь лютим кашлюкою.

– Що?!

Але болгарин повторити не встиг. Цю мить над самим вухом у Ряжанки пролунала соковита полтавська гутірка: – А-а! Є ще порох у порохівницях! Не перевелося той… козацтво на Вкраїні!

Коли Сергій нарешті видерся з цупких обіймів Левонтія Горбатюка й сів на своє місце, болгарина немов і не було.

– Що він тобі плів? – запитав Левонтій, кивнувши на вільний стілець, де щойно сидів чудакуватий незнайомець.

– Та… нічого особливого… А ти що: знаєш його?

– Кого – Абаджієва? На якусь канадську фірму робе. Чи археолог, чи той… палеонтолог… Біс його маму зна!

Горбатюк обсмикав поли бездоганно чистого сако й теж сів. Навдивовижу швидко підбіг кельнер.

– Добрий вечір, сеньйоре Леон. Що накажете? Сьогодні в нас чудові речі є. О-о! Саме те, що ви любите: біфштекс із козулі, курчата з маніокою, фазан в шоколаді…

– Ша, Родріго! Сьогодні дай нам іншого. Бачиш, у мене Друг! – Левонтій глянув на Сергія, який байдуже дряпав нігтем по столі, й змовницьки підморгнув йому, потім знову звернувся до офіціанта: – Отож сковороду картоплі з салом, пів задньої ніжки свинячої… Російська горілка є?

– Нема, сеньйоре Леон, – скрушно зітхнув кельнер.

– Тоді дві пляшки джину, тільки накриши в них лютого червоного перцю.

– Зрозуміло, сеньйоре Леон. Певно, щось національне?

– Еге. Давай!

– Слухаю, сеньйоре Леон.

Заким кельнер виконував замовлення, Сергій спитав:

– Ти тут, видно, частенький гість?

– Буваю… Ех, братку, моя б воля, я б тебе зараз той… нагодував знаєш чим? Борщем, затовченим старим салом, варениками в сметані, по чарчині горілки з перцем… Як у нас дома, на рідній Україні… Ну, та вже той… як є. Може, дасть бог…

– Чого ж, я чув, і фазани в шоколаді добрі.

Горбатюк з виляском зареготав, хоч і не второпав, що це: похвала чи шпилька.

– Не хнюпся, братку, буде й у нашій хаті той… весілля!

– Весілля?

– Скоро вже, ось побачиш…

Про яке “скоре” верзе Горбатюк? Сергій уперше як слід розглянув свого співбесідника. За роки, що не бачились, просто змінився Левонтій. З-під сорочки випирає солідне черевце. Не барило, а все-таки. Руки білі, очиці манюні, позапливали, а пика кругла, мов повний місяць: уткни циркуль у кирпу та обведи – ніде не зачепить, хіба – вуха…

Сергій посміхнувся, коли Горбатюк саме розповідав про великі плани місцевого земляцтва.

– Ти чого регочеш? Не віриш?

Левонтій сумно зітхнув.

– Смієшся все, Серього, шуткуєш. Думаєш, у мене в грудях каменюка? Буває, так защемить – хоч той… вішайся. Згадаю свого хату в Очеретяному – аж плакать хочеться… Кругом у всьому селі верби, верби… А в нас понад тином той… осокори… Такі високі-високі, геть-чисто як свічки… І ставок за вгородом… Дівчата співають, наче зараз той… “Там три верби схилилися, мов журяться вони…”

Левонтій мрійливо сперся щокою на долоню й замовк. У його посоловілих від міцного джину очах виступили росинки непідробної туги.

– А ти все той… шуткуєш. Розказав би краще, як живеш, чим дихаєш. Давно з тобою не той… не бачились.

– Живу, як бог дасть, а дихаю носом переважно.

Що йому розповідати? Як тинявся останні три роки по всій Південній Америці в пошуках роботи? Як ковтав смердючу потерть пташиного посліду на славетних перуанських островах Чінча? Або як відбирав шматок хліба в індіян на срібних шахтах Кордільєр? Кому воно цікаво? Кожен дбає про себе.

Тим болючіше різонули вуха Левонтієві слова:

– Соловей ти, Серього, пташка вольна. Літаєш, де хочеш, співаєш, якої хочеш. А ми тут, грішні, за всіх той… оддуваємось.

– За кого це “за всіх”?

– Ну, ти вп’ять той… за рибу гроші. Не треба, Серього. Ти мені як брат. Хочеш вір, хочеш не вір… Божиться гріх. Не кажеш ти про себе нічого, мовчиш, кундуперишся, а я тебе все одно той… люблю. Ми ж із тобою земляки, з одних країв дніпровських…

Горбатюк цокнувся з Сергієм, але той сидів нерухомо, й він випив сам. Кахикнув, скривився, понюхав шкуринку хліба.

– Наша фірма збирається той… шукать уран. Глянув, яке враження справило на Сергія це слово.

Ніякого.

– Чого не їси? Пий… Так шеф ото колись і каже мені: знайди, каже, доброго той… геолога. Що, думаю собі, шукать? Він є! І свій. Ну, я й написав тобі, щоб той… приїхав. Був тут у нас один земляк… Ти його знаєш, Чуприна Йван. Так він ото й сказав, де ти. Це, правда, діло той… секретне, таке, що й балакать багато зась, ну, та ти хлопець серйозний, тобі той… довіритись можна. Так я кажу?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Білик Іван Іванович Танго

Categories: Твори з української літератури

Links