Біблійні мотиви та образи в творчості українських письменників 19-20 ст
Кінець ХІХ – початок ХХ ст. – один із найцікавіших і найскладніших періодів не лише в мистецтві, а й у суспільному житті. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.
Донедавна українську літературу кінця ХІХ – початку ХХ ст. не досліджували комплексно, як систему, не вивчали
Серед теоретичних проблем, висунутих літературним процесом 90-х років ХІХ ст. і початком наступного, можливо, центральною є проблема визначення художнього методу, проблема поєднання традицій
Українська література кінця ХІХ – початку ХХ ст. – явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується у той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов’янських) літератур цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму – художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму.
В історії української літератури кінець ХІХ – початок ХХ ст. – період, позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.
Бiблiя (книга) – визначна пам’ятка свiтової лiтератури. На сторiнках Бiблiї багато прекрасних, поетичних легенд. Цi легенди давним-давно iснували в народi i передавались з уст в уста. Потiм, через багато столiть, мудрецi i поети почали в рiзний час записувати їх, потiм цi записи були зiбранi в “Бiблiю”. Ця книга включає в ритуальнi i юридичнi кодекси, iсторичнi хронiки, мiфи, народнi пiснi (переможнi, величальнi, поховальнi, сатиричнi, любовну лiрику тощо).
Iз часiв середньовiччя i до наших днiв лiтература черпає з Бiблiї теми, сюжети i мотиви, переосмислюючи їх вiдповiдно до вимог та iдей свого часу.
Найбiльшою популярнiстю серед українських письменникiв користувалася притча про сiяча, що пояснюється просвiтительською функцiєю лiтератури, прагненням вiдкривати народовi очi на його життя. До неї не раз звертався Тарас Шевченко (“Чигирине, Чигирине…”, поеми “Сон” i “Кавказ”, “Саул”, “Не нарiкаю я на Бога”) i Пантелеймон Кулiш (“Дума”, “Старець”, “Неньчина пiсня”). Цю притчу у демократично-просвiтительському дусi перетлумачують Юрiй Федькович (“Нива”, “Дикi думи”, “Думи мої, дiти мої”) Михайло Старицький (“На новий рiк”, “Нива”).
Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, “грубого реалізму”, бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.
Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ – початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І. Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських письменників у статті “З останніх десятиліть ХІХ віку”: “Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать Ольга Кобилянська, В. Стефаник, Л. Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері” [1, 108]. У цій статті І. Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст., правдиво висвітлив ті риси, що відрізняли “нову школу” літератури від “старої”, а в статтях, “Старе й нове в сучасній українській літературі”, “Принципи й безпринципність” та ін. продовжив розмову на цю тему.
Академік О. І. Білецький зауважував, що література кінця ХІХ – початку ХХ ст. – це час народження нової формації реалізму, для якої не знайшли ще вдалої назви, хоч для кожного ясно, що реалізм М. Коцюбинського, В. Стефаника, С. Васильченка та ін. відрізняється від реалізму їхніх попередників: “Це в усякому разі народження нової реалістичної літератури, що живилася ідеалами наукового соціалізму і вела боротьбу проти просвітянства, що вироджувалося, проти декадентства і “чистого мистецтва”” [2, 70].
Сучасні літературознавці, зокрема В. Мельник, М. Наєнко, вважають, що “антинауково було б трактувати її (літературу кінця ХІХ – початку ХХ ст.) як органічне продовження класичного реалізму”, що “то був ніякий не реалізм, а те, що пізніше назване модернізмом” [3, 54-63].
Сьогодні літературознавці намагаються осмислити процес зміни художніх методів, стилів та напрямів в літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. і трактують його або як продовження критичного (чи, як його ще називають, класичного) реалізму, або як початок модернізму (“ранній” модернізм). Проблема хронологічних рамок українського модернізму і критичного реалізму, а також письменників, яких називають модерністами чи реалістами, залишається дискусійною.
Значну популярнiсть в українських письменників мали притчi про таланти, блудного сина, любов, багача i бiдного Лазаря, про терен. Наприклад, Тарас Шевченко (“Притча про блудного сина”), Iван Франко (“Дума про Наума Везумовича”, “Притча про терен”), Леся Українка (“У пущi”), Павло Грабовський (“До сестри”).
Крiм притчових сюжетiв i мотивiв та використання оповiдей про дiяння пророкiв-праведникiв, апостольських проповiдей, українська лiтература осмислює морально-етичний змiст християнського вчення в цiлому, звертається до образу Христа, Богоматерi, їх загальнолюдсько го подвигу. “Марiя” Т. Шевченка, де син Божий виступає як син людський, сонети XXXVI-XXXVIII I. Франка, якi порушують проблему вiдповiдальностi людини за свої вчинки, “На полi кровi” Лесi Українки. Загалом творiв у Лесi Українки, в яких переосмислюються бiблiйнi сюжети, бiльше п’ятнадцяти.
Вершинами художнього переосмислення євангельських сюжетiв в українськiй поезiї є “Марiя”, “Давидовi псалми”, “Пророк”, “Неофiти”, “Саул” Т. Шевченка, “Мойсей” у I. Франка, “Вавiлонський полон” Лесi Українки.
Використовували бiблiйнi сюжети в українськiй поезiї i письменни ки нашої доби. Павло Тичина в поезiї “Весна” використовує сюжет з бiблiйної легенди про всесвiтнiй потоп, переосмислюючи його, як катастрофу, стихiйне лихо. Максим Рильський у вiршi “Рукам трудящим слава” використовує бiблiйний мiф про маслинову гiлку, що в переносному значеннi означає емблему миру i спокою.
У Миколи Сингаївського зустрiчаємо поезiї, написанi за бiблiйними переказами:
Переможцям щедро-любо
Пахнуть солодом тростини…
Хто з мечем iде на Кубу –
Вiд меча i сам загине.
(“Мечi та струни”)
Iдейне спрямування вислову, взятого з Бiблiї в сучаснiй лiтературнiй мовi означає як пересторогу проти насильства i агресiї.
Отже, використовуючи бiблiйнi сюжети в українськiй поезiї, нашi письменники викривали свiт насильства i пророкували народовi свiтле майбутнє.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)