Повість Уласа Самчука “Марія” – унікальне явище в українській літературі. Це один з небагатьох творів, що розповідає про період, протягом якого в Україні голодною смертю загинули мільйони людей. У двадцятому столітті. В самому центрі Європи. На території з багатими чорноземами і споконвічними господарями. Що це, якщо не Апокаліптичний жах. Проте унікальність повісті не лише у правдивому відтворенні цих моторошних реалій: спостерігаючи за долею однієї родини, автор із воістину епічною масштабністю зобразив передумови голодного геноциду,
бурхливі події, у які було втягнуте українське село, та й нація загалом. Ім’я головної героїні – Марія. Одна зі сценічних постановок твору мала назву “Сльози Божої Матері”. Важко не побачити зв’язку. Впізнаване ім’я – знайомий образ. Та й композиційні частини твору названі досить прикметно: “Книга про народження Марії”, “Книга днів Марії”, “Книга про хліб”. Образ Марії набуває символічного значення. Він одночасно є і збірним образом українських жінок-матерів, і викликає асоціацію з духовною суттю Діви Марії. Бог є любов. Зміст Біблії – життя в ім’я любові. Принаймні
так я його розумію. І саме так жила Самчукова героїня. Від свого дитячого сирітства, років праці на заможного господаря – до юності, з її першою любов’ю та надіями, вона не знала злоби й ненависті, покладалася на власні руки, розум, гідність та ще – на Бога. Доля далеко від неї закинула судженого, Корнія. Марія вийшла за нелюба – і не могла мати дітей. Вони вмирали, бо шлюб не благословився любов’ю. Гнат був доброю і мудрою людиною, тому і дав дружині розлучення. В її життя повернувся Корній…На цьому книга про народження Марії закривається і відкривається книга її днів. Ось як довго народжувалася Марія, перш ніж ці дні принесли їй щастя народжувати самій. І вона народжувала, плекала дітей, дбала про землю, пекла хліб. І все б нічого, та раптом – революції, бунти, безконечні переміни влади, хаос, розбій і смерть. І на цьому кривавому фоні повторився ще один біблійний сюжет: історія Каїна й Авеля. У повісті їм відповідають образи Максима і Лавріна, синів Марії. Цікавою є передісторія образів. Лавріна виховували праця на землі і книги. Він – один із тих молодих українців, що, вийшовши із селянських родин, ставали “інтелігентами у першому коліні”. Максим ріс “харцизом”, вдатним на розбій і злочинства. Тож не дивно, що він вернувся з фронтів громадянської війни “большевиком”, разом зі шкірянкою та наганом привізши і відповідну філософію. Каїн убив Авеля. Максим доніс на Лавріна. На той час це було рівноцінно вбивству. Лавріна репресували. Він більше не повернувся. Можна хіба здогадуватись, яку гірку чашу приготувала йому доля. Каїна було проклято. Максимові за смерть Лавріна, за зневагу до матері і до роду помстився рідний батько. Не випадково сцену помсти випереджує інша. Сидить на призьбі старий Корній. У хаті нема ні крихти хліба, в селі напівбожевільні від голоду люди поїли всіх собак і котів, доживають останні дні дружина, дочка й малесенька внучка. Розпач і безнадія. До хазяїна підходить вірний пес Сірко. Розумна тварина горнеться до Корнія, не боячись сокири, що лежить у нього під рукою, довіряючи господареві всім єством. І старий не може підняти руки на давнього друзяку. Він обіймає Сірка за велику м’яку голову – і вони довго сидять так, людина й собака, дякуючи один одному за роки, прожиті разом. А тоді Корній піднімається і йде до сина Максима, щоб посікти його, сонного, сокирою. Січе так, “як малий хлопчина січе кропиву чи бур’ян”, бо ось хто справжній звір – Максим. Нема співчуття, нема жалю, нема навіть страху перед карою за знищення місцевої “власті”. Вийшов поволі від Максима, зайшов проститися з Марією і рушили обоє з Сірком за село, далеко у поле, щоб якоїсь миті упасти там один біля одного і задубіти… Особливе місце у повісті займає “Книга про хліб”. Згадується біблійне: “тіло Боже”. Власне, “Книга про хліб” – це книга про смерть хліба. І справа навіть не в тому, що псується пшениця, розсипана в церкві, і не в тому, що від захланної влади селяни ховають збіжжя у труні, наче покійника. Набагато важливішою є наступна авторська ідея: хліб для українця-господаря завжди був не тільки матеріальним, а передусім духовним феноменом. Праця на землі виховувала і дисциплінувала, давала зміст життю і певність у завтрашньому дні. В цьому розумінні смерть хліба – це ще й смерть самого хлібороба, витравлювання господарського, дбайливого ставлення до землі – все те, що ми спокутуємо донині. Озираючись на минуле, Улас Самчук розмірковує про майбутнє. Серед бурхливих, часом – кривавих, хвиль житейського моря уцілів Ковчег: в маленькій хатині церковного сторожа сидить над Святим Письмом Гнат. “Гнат – Ной”, – пише автор, відсилаючи читача до ще одного біблійного образу. Його проповіді, його пристрасні, навіть гнівні звернення до сучасників та прийдешніх нагадують і віщують: “краще буде Содомові й Гоморрі в день Страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..” І це слова, сказані для нас. Не чуючи і не осмислюючи їх, ми наближаємо Апокаліпсис. Із повісті “Марія” робимо важливий висновок: треба вчитися на уроках минулого, щоб гідно прожити сьогоднішній день і заслуговувати на майбутнє.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)