Басі (сьогодення ім’я: Мацуо Мунефуса) – японський поет
В одній зі своїх лекцій лауреат Нобелівської премії 1968 р. Кавабата Ясунари найвищими досягненнями японської літератури назвав: у прозі – роман ” Гендзи-Моногатари” письменниці X ст. Мурасаки Сикибу, у поезії – вірші поета XVII ст. Мацуо Басі
Зачепив Басі складається приблизно з тисячі тривіршів, декількох подорожніх щоденників, коментарів до поетичних антологій, листам до друзів і учнів, а також декількох сотень строф, написаних під час складання так званих “ренку” – колективних поем. Найбільш відомі й у Японії, і за її межами
Протягом наступних декількох років його ім’я, за японською традицією, неодноразово змінювалося, поки у вісімнадцятирічному віці він не одержав постійне, “доросле”, ім’я – Мунефуса. Але в історію японської культури ця людина ввійшла під іншим ім’ям, а точніше, псевдонімом –
Правда, і псевдонімів у Мацуо Мунефуси, як і в багатьох інших далекосхідних художників, було трохи, і Басі – лише найвідоміший з них. В 1653 році юний Мацуо став слугою при Тодо Йоситади, спадкоємці головного воєначальника в Уено. Згодом юнака подружилися, і не тому, що були майже ровесниками (Йоситада народився 1642 року), а тому, що обоє не на жарт захоплювалися поезією. Йоситада мав можливість брати уроки в найкращих поетів того часу й своїх знань охоче передавав другові. 1662 р. датується перший вірш Басі, що дійшов до нас. В 1664 р. один вірш Йоситади (під псевдонімом Сенгин) і два вірші Мацуо Мунефуси були видані в антології “Сайоно Накая-Масю”.
Через рік Йоситада й Мунефуса взяли участь у складанні колективної поеми на сто строф разом з найкращими поетами провінції Ярма на чолі зі славним Китамурой Кигином (1624-1705), відомим в історії японської культури поетом і вченим-філологом. Отже, початок поетичних кар’єр двох друзів вимальовувалося в райдужних фарбах. Але в 1666 р. відбулося несподіване: Тодо Йоситада вмер. Басі втратив не тільки приятеля й колегу, а й впливового заступника, що міг би сприяти йому в службовій кар’єрі.
Якийсь час після смерті друга Басі ще жив у рідному місті, але незабаром перебрався в Кіото, де під опікою Китамури Кигина вивчав японську класичну літературу, удосконалював свою поетичну майстерність. Знайомився також з китайською поезією, особливо епохи Тан (VII – ІХ ст.). Тут його наставником був конфуцианец Ито Таньан ( 1623-1708). У третій чверті XVII ст., коли Басі починав свою поетичну кар’єру, у Японії існували дві школи поезії хайкай: Теймон, засновником якої був Мацунага Тейтоку ( 1571-1653), і Данрин, що очолював Нисияма Соин (1605-1682), хоча, щоправда, ні той, ні інший не були самими талановитими представниками цих напрямків.
Прихильники школи Теймон стиль своїх віршів називали Кофу (“давній стиль”), поети ж Данрин проповідували зовсім протилежну манеру – Орендареві (досл. “у голландському дусі”, тобто на закордонний манер). На практиці виражалося це в тім, що теймонци, у виборі тим орієнтуючись на класичну поезію, дуже обережно й майстерно вводили у свої вірші “непоетичну”, жартівливу лексику й тим самим просто намагалися розширити традиційний поетичний канон.
Данринцев же можна назвати борцями проти всіх попередніх канонів. Вони були експериментаторами й у тематиці, і в лексиці, і навіть у формі – кількість складів у їх хоку часто значно перевищувала цифру 17. Деякі риси нового стилю, що пізніше одержить назву Сьофу (“теперішній стиль”), почали з’являтися в добутках поетів, які формально належали до шкіл Теймон або Данрин, але найбільший внесок у становлення нового стилю зробив Басі. Живучи в Уено й Кіото, він був, звичайно ж, прихильником “давнього стилю” школи Теймон.
Це пояснюється, по-перше, тим, що саме місто Кіото, древня столиця Японії, був оплотом цієї школи, а по-друге, тим, що альтернативна їй школа Данрин в 60-х роках XVII ст. тільки зароджувалася й про якусь конкуренцію мовлення ще не йшло. Навесні 1672 р. Басі переїхав у нову столицю, місто едо (так тоді називалося Токіо) і поступово відійшов від школи Теймон. Його більше залучав розкутий стиль нового напрямку. (Саме тут, в едо, цей напрямок одержало в 1675 р. назва Данрин і став властиво школою з багатьма прихильниками). Якийсь час у число прихильників Данрина входив і Басі. Але ніколи він не прибігав до крайностей “голландського” стилю, як, наприклад, Ихара Сайкаку (1642-1693), згодом видатний прозаїк.
Більше того, коли змагання за першість між школами Теймон і Данрин тільки починалося, Басі вже став розуміти обмеженість, однобічність і тої, і іншої школи. Це можна проілюструвати таким, на перший погляд незначним, фактом: в 1674 році, саме в період зародження полеміки між “старописцами” і “новоголландцями”, Басі вибрав собі псевдонім Тосей.
Означає він “персик зелений” і очевидно перегукується зі словосполученням “зливу біла” – так переводиться прізвище й ім’я великого китайського Чи поета Тань-Бо (701-762). Цим пієтетом до одному з геніїв китайської культури Басі нібито намітив третю рівноправну складову частину майбутньої “щирої школи”.
Взагалі, потрібно підкреслити, вся творчість Басі – це яскравий приклад органічного об’єднання шанобливого відношення до традицій і постійного пошуку нового, високої духовності й здатності радуватися звичайним дріб’язкам земного життя, широкий ерудиції й уміння побачити саме істотне. З 1680 р. під керівництвом ченця Буттьо Осі Басі почав грунтовно вивчати дзен-буддизм. Цим же роком датується й один з його шедеврів:
На засохлу галузь Сіл ночувати ворон Глибока осінь
У людини, вихованого на зразках культури далекосхідного регіону, це хайку викликає багато асоціацій. Тема його перегукується з досить розповсюдженою темою китайської поезії “замерзлий ворон на безлистому дереві”. Згадуються й монохромні картини дзенских художників, а також п’ятивірш Сайгйо: На кручі
Біля затихлого поля – Самотнє дерево Кличе з нього друзів своїх
Голуб у лиховісних сутінках.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)