Бароко, його філософські основи – ІСТОРИКО – ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС XVII СТОЛІТТЯ
ІСТОРИКО – ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС XVII СТОЛІТТЯ.
3. Бароко, його філософські основи
Бароко – літературний і загально-мистецький напрям, що зародився в Італії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI – XVII століть.
Термін “бароко” був введений у XVIII столітті, причому не представниками напряму, а їхніми супротивниками – класицистами, які вбачали в мистецтві бароко цілком негативне явище.
Етимологія терміну “бароко” не визначена і на сьогодні. Найімовірніше, він походить
Термін “бароко” вперше був застосований для характеристики стилю архітектурних споруд. Згодом його починали вживати для позначення інших мистецьких явищ. У XVIII столітті застосовували до музики, а у XIX столітті його скульптури та живопису. Наприкінці XIX століття почали говорити про бароко в літературі.
Розквіт європейського літературного бароко припадав на XVII століття, яке по-єднувало дві великі епохи – Ренесанс і Просвітництво. У бароковому
Характерною особливістю нової доби стала суперечливість думок і почуттів. Якщо головним для доби Відродження був пристрасний вчинок у світі (“Ромео і Джульєтта”, “Дон Кіхот”), то для барокової доби – пристрасні роздуми про світ. Література бароко вела людину у світ неможливого, у світ мрій і сновидінь.
Характерні риси напряму:
– трагічна напруженість;
– світосприйняття;
– песимізм;
– скепсис, розчарування;
Людина, згідно із провідною бароковою ідеєю, – піщинка у Всесвіті. Життя її скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Найпоширеніші теми літератури бароко – “memento more” (“пам’ятай про смерть”) і “vanitas” (“суєта”). Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорботи життя;
– протиставлення реальності та ілюзій;
– гармонійне сполучення трагічного з комічним, піднесеного з вульгарним, жахливого з кумедним, тобто “поєднання непоєднаного”;
– інакомовність;
– нахил до ускладненої форми;
– погляд на Бога як на вершину досконалості (але зберігався і антропоцентризм: людина трактувалася не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння);
– збереження античного ідеалу краси, але спроба поєднання його з християнським ідеалом (Венера Мілоська і Сікстинська мадонна).
Термін “бароко” дав можливість об’єднати в межах цього літературного напряму чимало течій і шкіл, які існували здебільшого протягом XVII століття й відзначалися типологічно спорідненими рисами. Зупинимось на характеристиці деяких з них.
1. Гонгоризм – аристократична школа в іспанській поезії, яку започаткував по-ет Луїс де Гонгора.
Ознаки цієї школи
– відмова від ренесансного принципу доступності поезії;
– утвердження культу чистоти форми, принципової безсюжетності і ускладненості поетичного слова.
2. Маринізм – літературна течія в Італії XVII століття, пов’язана з ім’ям Джамбатісто Маріно.
Характерні риси цієї школи:
– перевага форми над змістом;
– наявність примхливих метафор, порівнянь, словесної гри при відсутності відчуття, етичних і громадських ідей.
3. Преціозна література – (від франц. “вишуканий”, “витончений”) аристократичний напрямок у літературі Франції XVII століття.
Особливості
– оспівування галантного кохання та дрібних епізодів із світського життя;
– використання примхливих метафор, умовних алегорій, перифраз;
– улюблені форми лірики: сонети, рондо, послання.
4. Метафізична школа – напрямок в англійській літературі XVII століття.
Ознаки
– характерна крайність ускладненої форми;
– винахід примхливих образних концепцій (кончетто), метафор;
– важке розшифрування символів та алегорій.
Висновок. Отже, бароко у мистецтві та літературі XVII століття стало одним із наймогутніших стильових напрямів, які створили незаперечні художні цінності. Найголовнішим завданням бароко було зворушити людину, справити на неї сильне враження. Доба бароко – неповторне мистецьке явище, котре залишило після себе вигадливі, а подекуди навіть химерні пам’ятки у багатьох європейських країнах.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)