Багатоликий Печорин
Багатоликий Печорин. Роман “Герой нашого часу” створювався Михайлом Юрійовичем Лермонтовим з 1837 по 1840 рік. Трагічні тридцяті роки 19 століття з’явилися результатом придушення реакції. Долю покоління 30х років яскраво відбив Лермонтов у своєму романі. Реалістично малюючи свого героя з усіма його протиріччями й “пороками”, письменник у той же час показує в ньому й ті задатки справді героїчної особистості, які дозволяють говорити про романтико-реалістичне втілення в цьому образі ідеалів, що виношувалися поетом із часів його романтичної
На початку роману про Печорине розповідають два герої: молодий офіцер і Максим Максимыч (повести “Бэла”, “Максим Максимыч”). Але жоден, ні іншої не в змозі зрозуміти
Тут уже намічені основні мотиви журналу: прагнення Печорина до активних дій, цікавість, що штовхає його ставити “експерименти” над собою й навколишніми, втручатися в чужі справи, його безрозсудна хоробрість і романтичне світовідчування. Лермон-Товский герой прагне зрозуміти, що рухає людьми, виявити мотиви їхніх учинків, осягти їхню психологію. У повісті “Князівна Мері” автор представляє майже щоденний запис життя головного героя. Цікаво, що він майже не пише про події в країні, про Пятигорске, його насамперед хвилюють думки, почуття, учинки
У цій повісті він показаний у типовій для нього дворянському середовищу, представники якого викликають у нього глузування, іронію, презирство. Печорин превосходно розуміє облудність і лицемірство “водяного суспільства” і вищого світла, він бачить, що життя тут це або вульгарна комедія, або дешева Драма, де всі учасники грають якісь ролі. На тлі цього суспільства особливо виділяються розум і щирість Печорина, його утворений-ность, багатство духовного миру. Прагнення до чого світлому живе в душі його, Алл С о ч. Р В очевидно, породжуючи в ньому таку привабливу особливість, як любов до природи. Спокійне споглядання краси й гармонії природи приносить йому відчуття щастя, але Печорин натура активна, і він не може зупинитися на цьому
У прагненні до “бур і битв” відчувається бажання незалежності й волі, невміння задовольнятися тим, що представляє життя героєві. Як би не був щасливий герой у спілкуванні із природою, йому необхідне участь у житті суспільства. У взаєминах з різними людьми розкриваються всі нові й нові грані характеру Печорина, усе глибше оголюється трагічне протиріччя між внутрішніми можливостями героя і його поводженням
Холодність, щиросердечна спустошений-ность, егоїзм, байдужість до людей всі ці риси безсумнівні в Печорине. І все-таки не можна не помітити, що він здатний до щирого співчуття, до безкорисливої любові. (Душу Печорина “не_кам’яниста пустеля”).
Герой утомився від самітності, але зізнається в цьому тільки самому собі, та й то рідко. Він не знає мети, але почуває, що народився не для того, щоб нудьгувати в житті. Він шкодує, що не вгадав свого призначення й “втратив навіки запал шляхетних прагнень”. “Сили неосяжні” не знаходять теперішнього застосування, і людина дрібніє
Свідомість невідповідності своїх учинків справжньому характеру веде до роздвоєння особистості. У душі Печорина давно живуть два чоловіки: один діє, а іншої судить його вчинки. Герой уже не може повно відчути радість і щастя, тому що зробив із себе постійний об’єкт для спостереження. Такий постійний самоаналіз заважає йому віддатися цілком не тільки почуттю, але й дії, хоча в характері його одним із провідних якостей є активність. Не одержавши сьогодення розвитку, ця якість поступово згасла, і Печорин, у кому так сильна була спрага дії й боротьби, їде в Персію з надією вмерти “де-небудь по дорозі”.
Розповідаючи “історію душі людської”, Лермонтов з виключи-тельной глибиною й проникливістю зумів донести до свідомості й серця читача трагедію духовної її спустошеності, що завершується безглуздою смертю
(1 votes, average: 5.00 out of 5)