Печорин і Онєгін люди нашого часу

На зміну світлому й безпосередньому, відкритому погляду на мир, на зміну захвату життям приходить епоха розчарування, аналізу, скепсису й “туги за життям”. На зміну епосі Пушкіна приходить епоха Лермонтова. Ці дві епохи розділив 1825 рік, рік розгрому повстання декабристів. Як і два великих поети – Пушкін і Лермонтов, їхні герої теж народилися кожний у свій час. І все-таки ці герої дуже схожі. Лермонтов, створюючи образ Печорина, уже був знаком з Євгенієм Онєгіним, без “Євгенія Онєгіна” навряд чи відбувся б “Герой нашого часу”.

І Онєгін, і Печорин – обоє чужі у своєму суспільстві, у своєму середовищі. Письменників і поетів за всіх часів цікавила тема “зайвої людини”. Є щось заворожливе й привабливе в людині, що здатна протиставити себе суспільству. Обоє героя одержали гарне виховання. Євгеній Онєгін спочатку навчався у французької гувернантки, потім виховувався в гувернера, тобто одержав типове світських і модне для людей того часу виховання. Дитинство його пройшло в багатої, але дворянській сім’ї, що розорилася. Хоча утворення його було трохи поверхневим, воно все-таки вважалося достатнім для людей того часу. Печорин,
так само як і Онєгін, – виходець із аристократичної сім’ї, що одержав гарне виховання й утворення. Він мав гострий розум, гарною пам’яттю, розбирався в літературі, історії, філософії, його знання були більше глибокого й міцними, чим пізнання Онєгіна. Обоє героя вели схожий спосіб життя, так званий світський. Вони заводили романи із красунями, відвідували бали, театри. Але обоє стояли вище типових представників того часу й незабаром зрозуміли, що зовнішній блиск – це просто мішура, за якої ховаються заздрість і озлобленість, інтриги й плітки. Суспільству того часу не потрібні були люди розумн і утворені, досить було знання французької мови й гарних манер. У цьому суспільстві їм стало нудно. Онєгін занедужав “російською нудьгою”, а Печорина терзають приступи туги. Обоє пробували зайнятися літературною роботою. Але система виховання того часу не навчила Онєгіна працювати, “завзяту працю йому був тошен”, а Печорин зрозумів, що наука сучасному суспільству не потрібна, вона не принесе ні щастя, ні слави, Але якщо Онєгін, испробовав всі розваги, утомився від життя, переситився нею, те Печорину життя не набридло, він хоче жити, тому шукає вихід із ситуації, що створилася. У надії, що “нудьга не живе під чеченськими кулями”, він відправляється на Кавказ.

У любові й Онєгін і Печорин бачать лише порятунок від нудьги. Вони не вміють любити. Байдужність до життя, пасивність, внутрішня спустошеність придушили в Онєгіні всяке искреннее почуття. Суспільство з його жорстокими вдачами виховало Печорина егоїстом і себелюбом, де теперішні щиросердечні пориви сховані за маскою холодної ввічливості. Вони вже не вірять у любов. Онєгін відкидає любов Тетяни, пояснюючи це тим, що він не “створений для блаженства” сімейного життя. Він занадто багато бачив у житті прикладів так званого “сімейного щастя”:

* Що може бути на світі гірше

* Сім’ї, де бідна дружина

* Сумує про невартого чоловіка,

* И вдень і ввечері одна;

* Де нудний чоловік, їй ціну знаючи

* (Долю, однак ж, проклинаючи),

* Завжди нахмурений, мовчазний,

* Сердитий і холодно-ревнивий!

Почуває пересичення й Печорин: “Так, я вже пройшов той період життя щиросердечної, коли шукають тільки счастия, коли серце почуває необхідність любити сильно й жагуче кого-небудь”. Для теперішнього Печорина любов – це насолода зірваною квіткою, надихавшись, варто кинути його на дорозі: либонь, хто-небудь підніме.

Глибоко страждає чиста й любляча Тетяна. Трагичны долі жінок Печорина: гине Бэла, убита горем відкинута Мері, їде Віра. Доля Онєгіна й Печорина – самітність. Онєгін щиро любив Ленского, але їхня дружба закінчилася трагічно: “всім серцем юнака люблячи”, Онєгін не зміг піднятися над суспільними забобонами й через дурну незлагоду вбив Ленского на дуелі. Печорин взагалі не вірить у дружбу: “…із двох друзів завжди один раб іншого”. “Хто жив і мислив, той не може в душі не нехтувати людей” – ці слова Пушкіна однаковою мірою можна віднести й до Онєгіна, і до Печорину. Лихо не в тім, що вони мислять, а в тім, що живуть у такий час, коли мисляча людина неминуче приречена на самітність. І Онєгіну, і Печорину нецікаво жити так, як живуть люди посередні, але й знайти застосування своїм силам вони не можуть. Як результат – повна самітність героїв. Вони самотні не тільки тому, що розчарувалися в житті, але й тому, що втратили можливість бачити сенс у дружбі, любові, близькості людської душі,

Відзначаючи подібність між двома героями, Бєлінський писав: “Печорин – це Онєгін нашого часу… Відмінність їх між собою набагато менше відстані між Онегою й Печорою”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Печорин і Онєгін люди нашого часу