Автор і його герої у романі Лєскова “Соборяне”
Я відчуваю часом щось на мене що сходить, коли улюблений дарунок мій шукає дії; мною тоді опановує якесь, дозволю собі сказати, священне занепокоєння; душа тріпотить і горить, і слово падає з вуст, як угль палаючий так пише про свого улюбленого героя Савелії Туберозове Н. С. Лєсков. Мені здається, що ці прекрасні слова про духовну наповненість і просвітленість в акті творчості мають пряме відношення до самого письменника, що вклав душу в роман Соборяне про скромне провінційне духівництво й бурхливий час 6070-х років часу нігілістів, споровши батьків
Тріпотлива й палаюча душа Лєскова з його романами про нігілістів і праведників, душу збентежена й прагнуча правди, подарувала нам, читачам XX століття, за словами Горького, священне писання про російську землю. Його назвали єретиком і революційно-демократичні кола, тому що письменник не прийняло революційної новини, і церковна еліта, тому що він ішов своїм шляхом до Бога, входячи в конфлікти з офіційною церквою. Але коли читаєш сторінку за сторінкою лесковского зібрання творів і почуваєш всім нутром геніальність творця в умінні охопити
У темі нашого твору зближені Автор і його герої не випадково й не тому, що герої діти письменницької фантазії. В експозиції роману Лєсков знаходить такі слова для подання Савелія Туберозова, Захарія Бенефактова й Ахилли священнослужителів собору в Старгороде, що ми почуваємо зачарованість і милування ними
Батько Туберозов високий на зріст, бадьорий, рухливий, голова його відмінно гарний, кучері білі, як у Фидиева Зевса, ока більші, сміливі і ясні, і в них і блиск радісного захвату, і тумани вболівай, і сльози розчулення; у них же блискав порию й вогонь обурення, і вони кидали іскри гніву гніву не суєтного, не сварливого, не дрібного, а гніву великої людини. Останнє зауваження особливо важливо: нам буде представлена Велика людина по своїх почуттях, учинкам, цілям, людина мислитель і богатир духу
У Захарії Бенефактове відзначені інші настільки ж дорогі Лєскову властивості: лагідність і смиренність не від безликості, а від багатства особистості, при немічності й слабості його фізичного тіла
Третій улюбленець Лєскова могутній диякон Ахілла Дес-ницин (дивне ім’я, але вдумаємося: давньогрецький епос. На російському грунту. Чому б і немає. А прізвище. Біблійна асоціація неминуча: одесную, десниця. Не йому чи має бути провідна роль у художньому конфлікті роману). Уражена, захоплива натура, сміхотливий, добрий, що складається богатир, замолоду Ахілла Десницин був особливо любимо в Старому Місті
ЧиОписує Лєсков забруднені лапки батька Захарія, або веселенький будиночок Савелія Туберозова, або трубний голос із криласу Ахилли, він незмінно любується цими людьми зі старої казки, тобто життя, що складалася на Русі століттями, устоялася й у якій устояла людина з його несуєтністю, совісністю, дитячою відкритістю й деякою наївністю, натуральністю, священним відношенням до тієї справи, до якого приставлений. Ідилічність відносин трьох друзів не викликає сумніву навіть тоді, коли відбулася деяка незлагода через однакові тростини, подарованих о. Савелієві й о. Захарієві проводирем дворянства
Для Лєскова коштовна в герої його живаючи душу: дозволяється героям маленька хитрість, цікавість, ревнощі, сльози на очах, гнів, незважаючи на те що вони пастирі. Не терпить Лєсков лише фарисейства, неправди, поверховості суджень і вчинків, безідейності особистості, а ці прості, недосвідчені герої, не прив’язані до матеріальних благ, що не вважають, що доля їм щось недодала, що туляться в невеликих домішках і вважають копійки, живуть не хлібом єдиним, а ідеєю, про яку, можливо, і сам^-те, у силу скромності, не змогли б повідати. А от Лєсков усе про їх знає! Знає й ненав’язливо, з величезною теплотою присвячує читача в таємні таємниці душі
Протопоп Савелій Туберозов, як хлопчисько, закоханий у свою безцінну дружину Наташу з її зухвалими дитячими витівками й любовною грою (прив’язала нитку до носової хустки й смикає, щоб хусточка вислизнула з рук чоловіка), трощить гойдалка, щоб вона не впала з них, будучи вагітної; вимовляє гарячу проповідь не за статутом у церкві про старого Пизонском, що всиновив підкидька; вражений до глибини душі, коли йому, бедному попові, Марфа Андріївна Плодомасова, дворянка старого покрою, дарує гроші на будиночок і одяг для церковних служб. Але по-справжньому більшим і навіть великим (не в казенному розумінні цього слова) його роблять Записки, Демікотонова книга, почата по рукоположении у священики. Ночами старечими вустами він шепотить, читаючи свою сповідь і одночасно щоденник прожитого. І встає перед нами людина з бентежною совістю, що все бачить: і бідність провінційного священничества, і формалізм губернських архієреїв, і амбіційність губернатора, і утиску старовірів (при руйнуванні Деевской каплиці він бачив, як рвали хрести, як горестно плакали над руїнами парафіяни)…
Не знаю, що про себе думати, до чого я породжений і на що покликано вопрошает себе Туберозов, що прочитав чимало книг про духівництво й повсталий проти округлості, завершенности літературного типу священика. І він, росіянин ієрей, не просто відправляє служби й треби в храмі, він душу вкладає в справу. Про себе він скаже: Звик я досить постійно діяти, але нині без справи тужу й до такої дурості, що навіть секретно від дружини часто плачу. (Це після того, як був призначений благопристойним, а за свою Записку про положення православного духівництва, критичну на адресу епископата, тільки-но не позбавлений сану.) Він боїться міщанського благополуччя, боїться з борця за правду перетворитися в обивателя. Його запису в щоденнику вражають широтою кругозору, державним розумом, тремтливістю до всього, чим живе Росія. Попадає в щоденник і сюжет про місцевих нігілістів: учителі Препотенском і пані Бизюкиной, яким оголосили війну сміливого й прямодушного Ахілла
Що ж у діях молодого вчителя могло викликати гнів Ахилли й Туберозоваварнава Препотенский говорив дітям, що й душі в людини ні, і Бога немає. Туберозов запитує: Звідки це узялася в нас така запекла ворожнеча й ненависть до віри Спрага волі в молодежиможет бути, дикий, руйнівний вандалізм, наруга над святинями вона розуміє як волю. Варнава виловив потопельника в ріці, зварив його й зробив з кістяка посібник для уроків. Бідна мати благала віддати небіжчика, щоб відспівати й схоронити в землі. З гумором написані сторінки про те, як могутнього Ахілла й мелкопакостний, незначний Варнава состязались у спритності й крали друг у друга кістки загиблого. По цее не просто побутове непорозуміння. Це ідеологічна помилка. За дияконом коштує повага до традиції, святе відношення до поховання. Многоучений Препотенский, що повстав проти шпигунів (і мати, і Туберозов, і Ахілла), розв’язна эмансипе Бизюкина, їхній приятель Термосесов з’являються в сатиричній замальовці революційної Рус-трійки: один рівняється з диким степовим інохідцем, в іншого гордо закинута назад головенка, один танцює, іншої скакає, третій пісеньки співає. Всеперемагаюча й лиховісна, розбійна, ухарская, розбещеними ідеями комун, уседозволеності сила ввірвалася й у тихе провінційне життя. У Євгенія Базарова, ровесника Препотенского, хоч програма є! А тут порожнеча, утриманство, попрання святинь. Не дивно, що після групового портрета Варнави з товариші йде оповідання карлика Миколи Опанасовича про стару казку. Ці сторінки не можна читати без хвилювання: не затхле, темне життя, що виправдує відносини: хазяїн (мати, поміщик) раб, а світла, у любові й подяці маменьке, долі, Богу, рідні, сусідам, в уклонах і благословениях, милосерді й всепрощенні встає перед нами життя, про яку тужить душу. Савелій Туберозов, що чув сповідь карлика, потрясенно вимовив:
Так, от помітьте собі, багато, багато в цьому вбогості, а мені від цього пахнуло російським духом. Я згадав цю бабу, і стало таке й бадьоро, і приємно… Живете, государі мої, люди росіяни, у ладі зі старою своею казкою. Дивовижна річ стара казка! Горі тому, у кого її не буде на старість!.. ПРО, як би я бажав умерти у світі з моею старою казкою
Роман, написаний у формі хроніки, не коштує на місці. У місто приїжджають нові герої петербурзькі гості, видний чиновник Борноволоков, ревізор, і його секретар Термосесов. Цинічно другий повідомляє Бизюкиной: Сортую людей: ти такий так тебе, а ти отакий тебе этак. Не наш тия тебе приневолю, придушу, розтрощу, а скарбниця мені за це плати. Вони теж з породи нігілістів, але не настільки наївні, як Препотенский, вони тверді до людей старої, совісної формації. Бизюкина назве Термосесову своїх ворогів. І той викликне: Смерть дияконові Ахіллові! Загибель протопопу Туберозову! А вона й не зрозуміла, що, як біблійна Иродиада, уже замовила своєму володареві за поцілунок принести їхнього голови на підношенні. Тихенько, хитренько веде Термосесов своє мовлення перед ревізором: Хлестните-ка по церкві: от де виразка, пропонуючи конкретні дії проти незалежного в судженнях Туберозова й палкого в правдолюбстві Ахилли. Страшно читати, як розросталася змова нігілістів проти протопопа. Роман наближається до кульмінації й розв’язки. До неї готувався й Туберозов. Вслухаємося в розмову проводиря Туганова й протопопа. Туберозов: Без ідеалу, без віри, без поваги до діянь предків великих… Це загубить Росію… Туганов: Так що ж ти до усім лізеш, до усім пристаєш: ідеал, віра. Нема чого, брат, робити, коли цьому весь, видно, час прийшло. Туберозов відповів, що пройшло не час віри й ідеалів, а пройшло час слів, потрібні подвиги. Життя для Туберозова окончилась, почалося житіє. Письменницьке слово житіє як би вивело Туберозова зі звичайних людей. Житійна література Древньої Русі залишила нам імена Сергия Радонежского й Авакума. Може бути, по логіці автора, праведник Савелій Туберозов генетично пов’язаний з ними великими подвижниками й страстотерпцами. Так, звичайно.
Боже, суд твій цареви даждь і правду твою синові царьову так просив допомоги в Добродії протопоп Савелій Туберозов перед заключною відозвою повчанням, що він повинен був по внутрішньому голосі вимовити в храмі перед чиновниками, що охолонули до віри й роблять тільки обрядове життя. Слова Савелія виконані нелюдського болю за паству: Церкви противна ця наемничья молитва. Може бути, задовольняло б мені взяти вервие й вигнати геть торгуючих нині в храмі сем… Так буде слово моє їм замість вервия. Нехай краще буде дозвільний храм, я не збентежу цього: я изнесу на главі моєї тіло й кров добродії мого в пустелю й там перед дикими каменями в затрапезній ризі запою: Боже, суд твій цареви даждь… так дотримується до століття Русь, їй же благодеял еси! Мовлення зробило розривну дію: друзі обвинуватили його в необережному порушенні страстей чорни. Вороги винесли вирок: Ні, цього терпіти не можна! Народ, що любив протопопа, скинув Данилку, що написали донос на Савелія, у ріку. Термосесов тріумфував: можна їхати в місто й доповідати Преосвященству про безладдя. Пішли арешт, строгий нагляд, посилання, відмова просити про помилування, повернення, відсторонення від всіх справ, смерть. Страшно авторові за свого героя, шукає він слова самі вірні й вкладає їх у вуста вірного учня й улюбленця, Ахилли: У світі бе, і мир його не позна. І захотів Ахілла вмерти за поваленого друга свого. Але смерть відстрочив: лежачи в прикомірку своєму, придумав поставити Туберозову пам’ятник. Висока душа, вірний і відданий, запалий у сум, могутній від природи й відразу пристарілий, він шукав нагоди, щоб умерти й з’єднатися з тим, хто врятував його душу, люблячи й направляючи. Схопивши застуду на цвинтар, коли він вартував Данилку, обрядженого чортом, богатир Ахілла смертельно простудився, простив перед смертю нещасного й відійшов від миру
Автор не написав розгорнутої післямови до хроніки Старгорода. Життя не закінчилося смертю праведників. Віддзвонять дзвона, підуть люди зі цвинтаря й почнуть (у цьому не сумнівається Лєсков) думати над вічним протистоянням у людині духовн і мирського й вибирати свою дорогу до світла або тьми, сходженню до Істини або падіння в спокуси обжерливості, перелюбства, честолюбства, наживання, марнославства, кар’єри й просто недумания, безвідповідальності за кожний прожитий день. У той час як його сучасники, так звані революціонери-демократи, призивали Русь до сокири, Н. С. Лєсков говорила із читачем про духовні початки в людині, плакав над зовнішньою небудовою його життя й життя всієї Росії. Нагибін радив читати Лєскова неквапливо, насолоджуючись його словом, проникаючи у величезний мир, у якому так важко маленькій людині на шляху Кбогу.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)