АРХАЇЧНА ЗАГАДКА ЯК МОДЕЛЬ ХУДОЖНЬОГО ЦІЛОГО

У статті розглядаються змістові й формальні традиції жанру архаїчної загадки, що виявилися в структурі літературного твору, а також художнє ціле як загадка.

Ключові слова: жанр, загадка, художній твір, метафора, архаїчні форми, художнє ціле.

Усякий текст є певною мірою загадка,

Що має розгадку, але залежить від ступеня

Розуміння тексту, його тлумачення.

Л. В. Щерба

Загадку можна вважати унікальним жанром. Унікальність її полягає в тому, що саме в цьому жанрі виявляється закладена здавна модель – ембріон художнього цілого,

оскільки запитувальну частину загадки можна порівняти з розгортанням художнього твору, у той час як відповідь-розгадка безпосередньо співвідноситься із прочитанням цього твору, що породжує нові художні смисли, нове поетичне значення, яке принципово незавершене. Таким чином, логіка художнього твору відбита в самій структурі загадки, що зберігає багатомірну модель художнього цілого в єдності твору з його прочитанням.

Те, що будь-який художній твір побудований за принципом загадки, відзначають багато дослідників (М. Гіршман, В. Топоров, Т. Єлизаренкова, О. Фрейденберг, В. Базанов, С. Лазутін, С. Жукас,

В’яч. Іванов, Д. Овсянико-Куликовський. Ця “загадковість” виражається на різних рівнях. Як певна загадка постає заголовок тексту, який необхідно співвіднести з цілим тексту. Будь-який художній образ – це іносказання-загадка. Мистецький твір має форму загадки й тому, що міра узагальнення й перенесення з одиничного на загальне допускає принципову багатозначність. Загадуватися може мотив, сюжет (особливо в детективі), герой, його двійники, сам автор.

Твір у певному сенсі виступає як загадка про саму себе. Питання й відповідь у такій загадці принципово грунтуються на системі ототожнень, і, отже, одна частина загадки (відповідь) повертає нас до іншої частини тієї ж загадки (питання). Відповідь загадки – не що інше, як означуване, що неминуче відсилає нас до означаючого (питання), тобто знака того ж самого.

Література за всіх часів пам’ятає традиції загадки.

Новий час узяв на озброєння найдавнішу жанрову структуру загадки, оскільки її естетичні функції, її “формула світу” (Н. Лейдерман) виявилися значущими й зараз: стосунки між людиною й навколишнім світом, закріплені в жанрі загадки, – універсальні стосунки, обумовлені прагненням людини пізнати світ і своє місце в ньому. У жанрі загадки вибудовується завершений, самодостатній, по-своєму концептуальний образ цілого світу як людського світобачення й світоосягнення в його витоках. Через загадку людина “говорить” зі світом. Осягаючи його, вона ставить питання до буття. У давнину загадка служила засобом випробування мудрості, що визначалася врешті знанням про світ, здатністю передбачати майбутнє (не випадково провидиця Кассандра говорить загадками). Відносини між світом і людиною в загадці гранично діалогізовані й принципово однозначно незавершені. Загадка – це умовний діалог. Усі ці змістові можливості жанру виявилися актуальними для митців нового часу.

Змістові можливості жанру загадки невичерпні, оскільки в мистецтві всіх часів і всіх епох є питання й проблеми, у тому числі й “вічні”, які кожна епоха “впізнає” і вирішує по-своєму, із властивими тільки їй особливостями, осягаючи життя в діалозі з ним.

Архаїчна загадка тісно пов’язана з міфологією, а міфологія, крім усього іншого, це й перший, найдавніший вид створення ідеалу, що виражає потяг до вищої досконалості, прагнення бути всезнаючими, всесильними, всемогутніми.

Це перший всесвітній акт пізнання, енциклопедія людського знання, тому що вона осягає всі аспекти буття, а тому універсальна.

Очевидно, кожна архаїчна загадка несла в собі колись космогонічну концепцію, що згодом втратила своє світоглядне значення, формалізувалася, “застигла” у жанровій структурі. Однак ця “світоподібність” не зникла до кінця в жанрі загадки наступних епох. Про це, зокрема, свідчить те, що жанр загадки в мистецтві слова XX століття виявляє безсумнівний зв’язок зі своїми архетипами.

Що ж варто вважати загальною типологічною основою жанру архаїчної загадки у творі? На нашу думку, це постановка й вирішення проблеми випробування людини на знання про світ, тому що як сучасна людина, так і людина архаїчного докласового суспільства пізнає загадковий, невідомий світ, “відгадує” його. Мудрість людини врешті і тут і там визначається її знанням про світ, здатністю розгадувати загадки буття, аж до розгадки майбутнього.

Як відомо, давня модель світу припускає, що сенс світу – у ньому самому, усередині нього. Цей сенс може бути віднайдений, зокрема, при розгадуванні загадки, тому змісти, що розкриваються відповіддю архаїчної загадки, світоподібні й життєподібні, гранично сакральні, говорять про вищі цінності буття й світу. Розгадати таку загадку – значить опанувати знання про світ. Відповіді на низку ієрархічно впорядкованих питань у своїй сукупності вичерпують значеннєву структуру міфопоетичної моделі світу. В архаїчній загадці “просвічування” виняткового й сакрального світлом повсякденного і побутового визначає глибинну єдність цих планів і можливість переходу від одного до іншого.

Загадка, “спочатку маючи на увазі не забаву, а повчання, приймала на себе обов’язок у період міфічний передавати з роду в рід пізнання про все, що вважалося тоді величним і істотним”, вона відбила інтерес до “питань найважливіших явищ життя й світу” . Відзначимо, що пізніша фольклорна загадка більш речовинна, конкретна, з космогонічних явищ цікавиться тільки видимими. Мотив випробування мудрості загадкою виявляється в легендах про сфінкса, у практиці оракулів, у ролі загадки у Ведах і Біблії (загадки Самсона), у Книзі Буття. Форма питання-відповіді, що лежить в основі жанру, служила й культу, будучи однієї з форм передачі релігійних уявлень.

Невідгадана загадка втрачає свій сенс і свою сутність як жанр. Цікаво, що в давній архаїчній загадці відповідь і питання не тавтологічні. “Для ведійської і багатьох інших архаїчних традицій вірно, що… загадка існує в тому розумінні, що її підсумок – відкриття нового (все, що побудовано в загадці як тавтологія, не зачіпає вищих сакральних сенсів і обмежується винятково зовнішніми рівнями структури загадки). У такому формулюванні архаїчна загадка протилежна розумінню загадки в логічній семантиці… Відкриття, знаходження змісту завжди є чимось надприродним, це завжди диво, доступне лише носієві вищої мудрості. Але диво завжди унікальне й нове, і воно не може зв’язувати тавтологічні елементи (питання й відповідь загадки). Отже, і загадка побудована так, що ні про яку логічну тавтологію не йдеться” .

Та сама загадка може мати кілька розгадок і в пізніші часи, при цьому той факт, що та сама образна частина загадки може мати кілька відповідей, ще не доводить, що відгадка довільна. Споконвічне явище в історії загадок – співвіднесеність загадкового образу з різними предметами. Можливість кількох розгадок дослідники пояснюють не тільки природною подібністю предметів, але й свободою умовних визначень, прийнятих у давньому алегоричному мовленні: те саме слово залежно від обставин могло бути віднесене до різних предметів.

Загадка – одна з форм спілкування зі світом, його осягнення. Але світ нескінченно різноманітний, тому кінцеве, абсолютне знання про нього неможливе. Тому й відповідь-розгадка істинної загадки принципово незавершена, неоднозначна. Цим загадка відрізняється від логічного завдання або питання, що припускають одне рішення й одну відповідь.

Відомо, що загадка тісно пов’язана з одним із принципів конструювання художнього образу, який сформувався ще у колективній творчості. Йдеться про метафору в її зв’язку із давньою фольклорною традицією загадки. У фольклорі саме загадка була “носієм двох конкретних змістів, що дістали згодом значення переносності…” . Як тільки один із двох конкретних змістів загадки отримував переносне значення, виникала метафора. Інакше кажучи, метафора вже у фольклорі була певною загадкою, оскільки загадка мала властивість художнього іносказання, своєрідного метафоричного шифру, тайнопису. “Метафоричність – одна з основних, органічних властивостей загадок, на якій грунтується можливість їхньої багатозначності. Гра змістових значень, переносний характер метафор – у природі цього жанру, причому ймовірні значення, відповіді на питання “приховані” усередині самої загадки ” , – пише В. Базанов. “Метафора в загадках характеризує специфіку їхнього змісту й форми, лежить в основі їх стилістичної й композиційної організації, визначає самі творчі принципи художнього відображення дійсності. Метафора – душа загадки”, – стверджує йС. Г. Лазутін. Дослідники одностайні в тому, що розгадати фольклорну загадку – це значить знайти реальну розшифровку її метафоричних образів. У літературному ж творі “рівень загадковості метафори збільшується вже тому, що спочатку необхідно розшифрувати її складові метонімічні образи. Впізнавання, “реставрація” певних художніх структур, від яких відштовхується і які має на увазі автор, а також читач, обумовлені відомими всьому колективу традиціями літератури, які служать опорою під час прочитання й розуміння тексту” .

Сприйняття метафори-загадки наближається до сприйняття символу, зміст якого споконвічно зберігається, а виявлення такого типу метафор відбувається не на лексичному, а на семантичному рівні. У цьому випадку особливо зростає роль слів, що перебувають поза метафоричною синтагмою (побудовою), але діють у її контексті.

Не тільки метафора, але й мова твору взагалі – це шифр, загадка.

Художній твір – загадка, що осягається не тільки читачем, але й попередньо автором. “Усякий художній твір, що хоч скільки-небудь заслуговує на цю назву, виникає як питання, на яке хоче відповісти митець, як завдання, вирішити яке він прагне. Ця шукана відповідь, це рішення становить потребу його розуму, його душі”, – писав Д. Овсянико-Куликовський. У свою чергу, С. Ейзенштейну дослідження загадки уявлялося ніби моделлю вивчення мистецтва в цілому. “Художникові “дається” відгадка – понятійно сформульована теза, і його робота полягає в тому, щоб зробити з неї “загадку”, тобто перекласти її в образну форму” .

С. Ейзенштейн ніби підводить до висновку про те, що “загадка є по суті перевіркою на цілісність мислення, що володіє всіма прошарками, “глибинними” в основному й у першу чергу” .

І якщо, відповідно до образного вислову Гете, “світобудова – це відкрита таємниця”, то художня творчість є “найдивнішою, найнезбагненнішою таємницею” (А. Фет).

Змістові можливості загадки невичерпні. Жанр загадки, безсумнівно, має ще велике майбутнє, бо типологічна сутність історично складених форм неодмінно передбачає внутрішній саморозвиток цих форм у їхньому якісному розмаїтті.