Антонич Богдан-Ігор Васильович Елегія про співучі двері
Співучі двері, сивий явір,
Старий, мальований поріг.
Так залишилися в уяві
Місця дитячих днів моїх,
Так доховала пам’ять хлопця
Затьмарені вже образи,
Такий обмежений став обсяг
Тієї пісні, що дрижить,
Яка зворушенням хвилює,
Та все ж без зайвої сльози
Пейзажі споминів малює.
І хочу знову пережить
Хлоп’ячі радощі та бурі.
Швидкіш струмує в жилах кров,
І сяють щастям очі хмурі,
В долоні легшає перо.
На кичерах сивасті трави,
Черлений камінь у ріці.
Смолиста ніч, і день смуглявий,
Немов циганка на лиці.
Розсміяні палкі потоки,
Немов коханці до дівчат,
Злітають до долин глибоких,
Що в сивій мряці тихо сплять,
І куриться із квітів запах,
Немов з люльок барвистих дим.
Дрижать ялиці в вітру лапах,
Голосять шепотом дрібним,
Течуть униз краплини шуму,
Немов з гарячих пнів смола.
Сповитий в зелень і задуму,
П’є олень воду з джерела.
Квітчасте сонце спить в криниці
На мохом стеленому дні.
Кущем горючим таємниці
Виходить ранком з глибині.
Співає пуща сном кудлатим,
Прадавнім шумом загуло.
На схилі гір, неначе лата,
Корчма, мов кущ, що родить зорі,
Свічками палиться в ночі.
З горілки б’ють дими прозорі,
Скриплять іржавії ключі.
Смичком вогнистим тнуть цигани,
Розкотисто співає бас.
Пече музика, й голос тьмяний,
І струн сп’янілих лютий бряз.
Тремтить на флейті пальців десять,
Музичне дерево горить.
Із бубна, мов із дзбана, ллється
Роздзвонений, гарячий крик.
Палає скрипка, тихне, в’яне,
І серце бубна співом п’яне.
І про опришків в сотий раз
Оповідає в пісні бас:
Свячені кулі, литий пояс,
Таємне зілля, дика борть,
Заклята ніч і смерть в напоях,
Що їх коханцям варить чорт.
Шалений місяць – мрійний тенор
Веде містичну пісню тьми.
Дівчина, наче веретено,
В танку спідницями шумить.
Ще пам’ятаю: на воді
Дрижачі іскри ранок сіє.
Ще пам’ятаю: білий дім,
Де стіни з дерева та мрії.
Ще пам’ятаю: в сонці міст
Рудий хребет ліниво гріє,
Неначе велетенський кіт,
Що в сні ледачім очі щулить.
І дім і міст, мабуть, стоять,
Але для мене вже минули
І тільки спомином горять.
Неситий крук над мостом крякав,
Плило рікою сонце в світ.
Туди ходив ловити раки,
Коли мені було п’ять літ.
Колола пальчики шипшина,
Устами ссав солодку кров.
На зорі задививсь хлопчина,
Але своєї не знайшов.
Тут сиве небо й сиві очі
У затурбованих людей.
Сльота дуднить і шиби мочить,
Розмови стишені веде.
Під сивим небом розстелилась
Земля вівса та ялівцю.
Скорбота мохом оповила
Задуману країну цю.
Як символ злиднів виростає
Голодне зілля – лобода.
Відвічне небо і безкрає,
Відвічна лемківська нужда.
В таємних кручах давня Лада
Ворожить хлопцям молодим.
В церквах горить Христовий ладан
І куриться молитви дим.
На небі тільки сині зорі
Вислухують благальний спів
Людей, що, прості та безкрилі,
Цілуючи в німій покорі
Брудні обніжки вівтарів
Устами, чорними від пилу,
Що їхні губи припорошить,
Моління шлють Христу і Духу,
Щоб допоміг здобути гроші
На хліб, на сіль і на сивуху.
Земля не родить, віє вітер,
На полі мох, мов теплий одяг,
А люди, як в усьому світі,
Все родяться, терплять, вмирають.
Пожежі й повені проходять,
Лишаючи лиш пустирі,
Рокочуть війни і минають,
Зміняються володарі,
Літа пливуть, мов гірські води,
І про опришків дощ осінній
Вже тільки спомини виводить.
Чимало бур так прогуло.
Лиш ти однакове й незмінне,
Далеке лемківське село.
Туди, мов стріли, шлю слова,
Туди крилата пісня лине.
З села такого вийшов я,
Життя звеличник – верховинець.
З людей, що, щирі та звичайні,
Приймали смирно долі пай
І поклонялись неба тайні
Під знаком співного серпа.
І, може, був би тут остався,
Як інші, покорився сам
І, до землі німий припавши,
Молився радісним вівсам,
Та Той, що легкість дав сарні,
А бджолам квіти золоті
І кігті сталені для рися,
Слова співучі дав мені
І гострі зуби, щоб в житті
Я твердо й просто боронився.
Широкий світ, від серця ширший
І ширший вітер на селі.
Не помістити в цьому вірші
Ні зір, ні неба, ні землі.
Шляхи широкі у безкрає,
Поїхав хлопцем я у світ.
Насправді стриму час не має,
Хоч важко це нам зрозуміть.
Турботи, радощі, омани,
Кохання, зрада, ночі тьмяні
І сіроокеє дівча.
Одчаю шал, і пал любовний,
І хмільність щастя, і печаль,
Нестямний захват молитовний,
Доглибна знеохоти їдь
І ласка творчості найвища –
Це все дало мені життя.
Його звеличую тут я
І кличу дням: мене п’яніть,
П’яніть мене! Хай смерті ближче,
Хай на минулому іржа,
Хай снігова спливе пороша,
Думки нестримано дрижать,
А кожна, мов кришталь, ясна.
О, молодосте, ти одна
Не заплямована й хороша.
Співуча тінь, крислатий явір
І тесаний, дзвінкий поріг.
Отак змальовує уява
Місця хлоп’ячих мрій та втіх.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)