Антон Павлович Чехов Маска
Антон Павлович Чехов
Маска
Перекладач: А. Хуторян
Джерело: З книги: Чехов А. П. Вибрані твори:- К.: Дніпро, 1981.
У Х-ому громадському клубі з благодійною метою влаштовували бал-маскарад, чи, як його називали місцеві панночки, бал-парей.
Була дванадцята година ночі. Інтелігенти, які не танцювали, без масок – їх було п’ять душ – сиділи в читальні за великим столом і, уткнувши носи і бороди в газети, читали, куняли і, за висловом місцевого кореспондента столичних газет, дуже ліберального пана,- “мислили”.
Із загальної зали
– Тут, здається, зручніше буде! – раптом почувся низький, приглушений голос, що, як здавалося, виходив з грубки.- Катайте сюди! Сюди, хлопці!
Двері відчинились, і до читальні увійшов широкий, присадкуватий мужчина, одягнений у кучерський костюм і в капелюх з павиним пір’ям, у масці. За ним слідом увійшли дві дами в масках і лакей з підносом. На підносі була пузата пляшка з лікером, пляшок зо три червоного і кілька склянок.
– Сюди!
Мужчина похитнувся й змахнув рукою з стола кілька журналів.
– Став сюди! А ви, панове читачі, посуньтесь; нема коли тут з газетами та з політикою… Кидайте!
– Я просив би вас тихше,- сказав один з інтелігентів, подивившись на маску крізь окуляри.- Тут читальня, а не буфет… Тут не місце пити.
– Чому не місце? Хіба стіл хитається, чи стеля обвалитися може? Дивно! Та… нема коли розмовляти! Кидайте газети… Почитали трохи, та й буде з вас; і так уже розумні дуже, та й очі попсуєш, а найголовніше – я не бажаю, та й годі.
Лакей поставив піднос на стіл і, перекинувши серветку через лікоть, став біля дверей. Дами зразу ж таки взялися до червоного.
– І як це є такі розумні люди, що для них газети краще, ніж оці напої,- почав мужчина з павиним пір’ям, наливаючи собі лікеру.- А на мою думку, ви, панове шановні, любите газети через те, що вам випити нема за що. Чи так я кажу? Ха-ха!.. Читають! Ну, а про що там написано? Пане в окулярах! Про які факти ви читаєте? Ха-ха! Ну, та кинь! Годі тобі комизитися! Випий краще!
Мужчина з павиним пір’ям підвівся й видер газету з рук у пана в окулярах. Той зблід, потім почервонів і з подивом поглянув на інших інтелігентів, ті – на нього.
– Ви забуваєтесь, ласкавий пане! – спалахнув він,- Ви обертаєте читальню на шинок, ви дозволяєте собі бешкетувати, видирати з рук газети! Я не дозволю! Ви не знаєте, з ким маєте діло, ласкавий добродію! Я директор банку Жестяков!..
– А плювати я хотів, що ти – Жестяков! А газеті твоїй ось яка честь.
Мужчина підняв газету й порвав її на клапті.
– Панове, що ж це таке? – пробурмотів Жестяков, обімлівши.- Це дивно, це… не навіть надприродно…
– Вони розсердились,- засміявся мужчина.- Фу ти, ну ти, злякався! Аж жижки тремтять. Ось що, панове шановні! Годі жартувати, розмовляти з вами мені неохота… Бо, як я бажаю залишитися тут з мамзелями сам і бажаю собі тут приємність зробити, то прошу не супротикословити й вийти… Будь ласка! Пане Белебухін, виходь до свиней собачих! Чого рило скривив? Кажу, виходь, то й виходь! Хутко в мене, а то, дивись, щоб, чого доброго, потиличника не дістав!
– Тобто, як же це? – спитав скарбник сирітського суду Белебухін, червоніючи й знизуючи плечима.- Я навіть не розумію… Якийсь нахаба вдирається сюди і… раптом такі речі!
– Яке це таке слово “нахаба”? – крикнув мужчина з павиним пір’ям, розсердившись, і стукнув кулаком по столу так, що на підносі застрибали склянки.- Кому ти кажеш? Ти думаєш, як я у масці, то ти можеш мені усякі слова говорити? Перець ти отакий! Виходь, коли кажу! Директоре банку, забирайся собі, поки цілий і здоровий! Всі виходьте, щоб жодної шельми тут не залишалося! Гайда до свиней собачих!
– А Ось ми зараз побачимо! – сказав Жестяков, в якого аж окуляри спітніли від хвилювання.- Я покажу вам! Гей, поклич-но сюди чергового старшину!
Через хвилину зайшов маленький руденький старшина з блакитною стрічечкою на лацкані, засапавшись від танців.
– Прошу вас вийти,- почав він.- Тут не місце пити! Будь ласка, до буфету!
– Ти звідки це вискочив? – спитав мужчина в масці.- Хіба я тебе кликав?
– Прошу не тикати, а звольте вийти!
– Ось що, чоловіче добрий: даю тобі хвилину строку… Бо як ти старшина й головна особа, то ось виведи цих артистів попідручки. Мамзелям моїм не подобається, якщо тут є хто сторонній… Вони соромляться, а я за свої гроші бажайю щоб вони були в натуральному вигляді.
– Очевидно, цей самодур не розуміє, що він не в хліві! – крекнув Жестяков.- Покличте сюди Євстрата Спиридоновича.
– Євстрате Спиридоновичу! – понеслося по клубу.- Де Євстрат Спиридонович?
Євстрат Спиридонович, старик у поліцейському мундирі, не забарився прийти.
– Прошу вас вийти звідси! – прохрипів він, вирячуючи свої страшні очі й ворушачи нафабреними вусами.
– А таки злякав! – промовив мужчина й зареготав від задоволення.- Справді, злякав! Бувають же такі страхи, побий мене бог! Вуса як у кота, очі вирячив… Хе-хе-хе!
– Прошу не розмовляти! – крикнув щосили Євстрат Спиридонович і затремтів.- Вийти геть! Я звелю тебе вивести!
У читальні знявся неймовірний галас. Євстрат Спиридонович, червоний як рак, кричав, тупаючи ногами. Жестяков кричав. Белебухін кричав. Кричали всі інтелігенти, але голоси всіх їх покривав низький, густий, приглушений бас мужчини в масці. Танці, завдяки загальному сум’яттю, припинились, і публіка посунула з зали до читальні.
Євстрат Спиридонович для поважності покликав усіх поліцейських, що були в клубі, і сів писати протокол.
– Пиши, пиши,- говорила маска, тикаючи пальцем йому під перо.- Тепер що ж зі мною, з бідолахою, буде? Бідна моя голівонька! За що ж занапащаєте ви мене, сиротиноньку? Ха-ха! Ну, що ж? Готовий протокол? Всі порозписувались? Ну, тепер дивіться!.. Раз… два… три!!
Мужчина підвівся, витягся на весь зріст і зірвав з себе маску. Відкривши своє п’яне обличчя й подивившись на всіх, милуючись справленим ефектом, він упав у крісло й радісно зареготав. А враження, справді, справив він незвичайне. Всі інтелігенти розгублено переглянулись і зблідли, деякі почухали потилиці. Євстрат Спиридонович крякнув, як людина, що зробила несподівано велику дурницю.
У бешкетникові всі впізнали місцевого мільйонера, фабриканта, потомственого почесного громадянина П’ятигорова, відомого своїми скандалами, благодійністю і, як не раз говорилося в місцевому віснику, любов’ю до освіти.
– Що ж, вийдете чи ні? – спитав П’ятигоров після хвилинної мовчанки.
Інтелігенти мовчки, не кажучи й слова, вийшли навшпиньки з читальні, і П’ятигоров замкнув за ними двері.
– Ти ж бо знав, що це П’ятигоров! – хрипів через хвилину півголосом Євстрат Спиридонович, трясучи за плече лакея, що вносив до читальні вино.- Чого ж ти мовчав?
– Заборонили казати!
– Заборонили казати… Як посадовлю я тебе, анафему, на місяць, то тоді знатимеш “заборонили казати”. Геть!! А ви гарні, панове,- звернувся він до інтелігентів.- Бунт зняли! Не могли вийти з читальні на десять хвилинок! Ось тепер і їжте кашу, що наварили. Ех, панове, панове… Не люблю, їй-богу!
Інтелігенти почали ходити по клубу похмурі, розгублені, винуваті, шепочучись і наче передчуваючи щось недобре… Дружини і дочки їх, дізнавшись, що П’ятигоров “ображений” і сердиться, принишкли і стали розходитися по домівках. Танці припинились.
О другій годині з читальні вийшов П’ятигоров; він був п’яний і похитувався. Увійшовши до зали, він сів коло оркестру й задрімав під музику, потім сумно схилив голову й захропів.
– Не грайте! – замахали старшини на музикантів.- Цсс!.. Єгор Нилович спить…
– Чи не накажете вас додому провести, Єгоре Ниловичу? – спитав Белебухін, нахиляючись до вуха мільйонера.
П’ятигоров зробив губами так, наче хотів здути з щоки муху.
– Чи не накажете вас додому провести,- повторив Белебухін,- або сказати, щоб екіпажик подали?
– Га? Кого? Ти… чого тобі?
– Провести додому… Спатоньки пора…
– До-додому бажаю… Прроведи!
Белебухін засяяв від задоволення й почав підводити П’ятигорова. До нього підскочили інші інтелігенти і, приємно усміхаючись, підвели потомственого почесного громадянина й обережно повели до екіпажа.
– Адже отак пошити в дурні цілу компанію може тільки артист, талант,- весело говорив Жестяков, підсаджуючи його.- Я буквально вражений, Єгоре Ниловичу! Досі регочу… Ха-ха… А ми ото кипимо, турбуємось! Ха-ха! Вірите? І в театрах ніколи так не сміявся… Сила комізму! Весь вік пам’ятатиму цей незабутній вечір!
Провівши П’ятигорова, інтелігенти повеселішали й заспокоїлись.
– Мені руку подав на прощання,- промовив Жестяков, дуже задоволений.- Значить, нічого, не сердиться…
– Дав би бог! – зітхнув Євстрат Спиридонович.- Негідник, підла людина, але ж – благодійник!.. Не можна!..
1884
Коментарі В. Пересипкіної
Маска.- Оповідання було назване Л. М. Толстим серед тридцяти кращих, з його погляду, творів Чехова, про що повідомляв їх автора І. Л. Толстой 25 травня 1903 р.
.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)