ХАМЕЛЕОН1 – Антон Чехов(1860-1904)

ДО ОДВІЧНИХ ЧЕСНОТ

Антон Чехов(1860-1904)

ХАМЕЛЕОН1

Через базарну площу йде поліцейський наглядач Очумєлов у новій шинелі і з клуночком у руці. Услід за ним ступає рудий городовик2 з решетом, вщерть повним конфіскованого3 агрусу. Навкруги тиша… На площі ні душі… Повідчинювані двері крамниць і шинків позирають на світ божий похмуро, як голодні пащі, коло них нема навіть жебраків.

– То ти кусатись, клятий? – чує раптом Очумєлов. – Хлопці, не пускайте його! Нині не дозволено кусатися! Держи! А… а!

Чути собаче вищання. Очумєлов

дивиться в той бік і бачить: з дров’яного складу купця Пічугіна, стрибаючи на трьох ногах і озираючись, біжить собака. За ним женеться чоловік у ситцевій накрохмаленій сорочці й розстебнутій жилетці. Він біжить за ним і, подавшись тулубом уперед, падає на землю й хапає собаку за задні лапи. Чути вдруге собаче вищання і крик: “Не пускай!” З крамниць висовуються сонні фізіономії, і скоро біля дров’яного складу, немов з землі вирісши, збирається натовп.

– Начебто безпорядок, ваше благородіє!.. – каже городовик.

Очумєлов робить півповорот ліворуч і простує до зборища.

Біля самих воріт складу,

бачить він, стоїть вищеописаний чоловік у розстебнутій жилетці і, піднявши догори праву руку, показує натовпові закривавлений палець. На півп’яному обличчі в нього ніби написано: “Ось я тобі дам, шельмо!” – та й самий палець має вигляд знамення перемоги. В цьому чоловікові Очумєлов упізнає золотаря Хрюкіна. В центрі натовпу, розчепіривши передні ноги й тремтячи всім тілом, сидить на землі сам винуватець скандалу – біле гостроморде хортеня з жовтою плямою на спині. В сльозавих очах у нього вираз туги й жаху.

– З якої це нагоди тут? – питає Очумєлов, врізаючись у натовп. – Чому тут? Це ти навіщо палець?.. Хто кричав?

– Іду я, ваше благородіє, нікого не займаю… – починає Хрюкін, кашляючи в кулак, – про дрова з Митрієм Митрійовичем, і раптом це стерво з доброго дива за палець… Ви мені пробачте, я людина, котра робоча… Робота в мене дрібна. Нехай мені заплатять, бо я цим пальцем, може, з тиждень не поворухну… Цього, ваше благородіє, і в законі нема, щоб від тварюки терпіти… Якщо кожен кусатиметься, то краще й не жити на світі…

– Гм! Гаразд…- каже Очумєлов суворо, кашляючи й ворушачи бровами. – Гаразд… Чий собака? Я цього так не залишу. Я покажу вам, як собак розпускати! Пора звернути увагу на таких панів, що не бажають підкорятися постановам! Як оштрафують його, мерзотника, то він дізнається в мене, що означає собака і всяка інша бродяча худоба! Я йому нажену холоду! Єлдирін, – звертається наглядач до городовика, – дізнайся, чий це собака, і складай протокол! А собаку знищити треба. Негайно! Він, напевно, скажений… Чий це собака, питаю?

– Це, здається, генерала Жигалова! – каже хтось із натовпу.

– Генерала Жигалова? Гм!.. Зніми-но, Єлдирін, з мене пальто… Страшенно жарко! Мабуть, що на дощ… Одного тільки я не розумію: як він міг тебе вкусити? – звертається Очумєлов до Хрюкіна. – Хіба він дістане до пальця? Він маленький, а ти ж он який здоровило! Ти, мабуть, розколупав пальця цвяшком, а потім і спала тобі на думку ідея, щоб здерти. Ти ж… відомий народ! Знаю вас, чортів.

– Він, ваше благородіє, цигаркою йому в морду для сміху, а він, не бувши дурний, і хапнув… Дурнувата людина, ваше благородіє!

– Брешеш, сліпий! Не бачив, то, виходить, навіщо брехати? їх благородіє розумний пан і розбирають, якщо хто бреше,

А хто по совісті, як перед Богом… А якщо я брешу, то нехай мировий4 розсудить. У нього в законі сказано… Нині всі рівні… У мене в самого брат у жандармах… щоб ви знали…

– Не базікай!

– Ні, це не генеральський… – глибокодумно зауважує городовик. – У генерала таких нема. У нього все більше лягаві.

– Ти це напевно знаєш?

– Напевно, ваше благородіє…

– Я й сам знаю. У генерала собаки дорогі, породисті, а це – чорт знає що! Ні шерсті, ні вигляду… стерво та й годі. І отакого собаку тримати? Де ж у вас розум? Якби трапився такий собака в Петербурзі чи в Москві, то, знаєте, що було б? Там не подивилися б на закон, а вмить – не дихай! Ти, Хрюкін, постраждав і діла цього так не залишай… Треба провчити! Пора…

– А, може, і генеральський… – думає вголос городовик. – На морді не написано… Оце якось у дворі в нього такого бачив.

– Звісно, генеральський! – каже голос з натовпу.

– Гм… Надінь-но, брат Єлдирін, на мене пальто… Щось вітер подув… Морозить… Ти одведеш його до генерала й спитаєш там. Скажеш, що я знайшов і прислав… І скажи, щоб його не випускали на вулицю… Він, може, дорогий, а якщо кожна свиня йому в ніс цигаркою тикатиме, то може й зіпсувати. Собака – ніжна тварина… А ти, бовдуре, опусти руку! Нема чого свого дурного пальця виставляти! Сам винен!..

– Кухар генеральський іде, його спитаємо… Гей, Прохоре! Ходи-но, голубе, сюди! Поглянь на собаку… Ваш?

– Вигадав! Таких у нас зроду не було!

– І питати тут довго нема чого,- каже Очумєлов. – Він бродячий! Нема чого тут довго балакати… Якщо сказав, що бродячий, виходить, бродячий… Знищити – от і все.

– Це не наш, – каже далі Прохор, – це генералового брата, що оце приїхав. Наш не охочий до хортів. Брат їхній охочий…

– Та хіба братик їхній приїхали? Володимир Іванович? – питає Очумєлов, і все обличчя його ясніє від розчулення. – Ох ти, господи! А я й не знав! Погостювати приїхали?

– В гості…

– Ох ти, господи… Скучили за братиком… А я ж і не знав! То це їхній собачка? Дуже радий… Візьми його… Собаченятко нічого собі… Метке таке… Хап цього за палець! Ха-ха-ха… Ну, чого тремтиш? Ррр… Рр… Сердиться, шельма… цуцик отакий.

Прохор кличе собаку і йде з ним від дров’яного складу. Натовп регоче з Хрюкіна.

– Я ще доберуся до тебе! – погрожує йому Очумєлов і, запинаючись шинеллю, іде собі далі базарною площею.

Хамелеон – порода ящірок, які здатні змінювати забарвлення шкіри в разі роздратування чи зміни кольору навколишнього середовища. Переносно – людина, яка часто і безпринципно змінює свої погляди і поведінку залежно від обставин.

2 Городовик – нижчий чин поліцейської охорони в місті.

3 Конфіскований (від конфіскувати) – тут: відібрати.

4 Мировий – суддя, який розбирав дрібні справи, встановлював мир між сторонами.

Прагнемо бути творчими читачами

1. Виразно прочитайте перший абзац оповідання.

2. Як змальовано місце події?

3. Простежте, як поводяться Очумєлов і Хрюкін. Від чого залежить зміна їх поведінки?

4. Як і у зв’язку з чим Очумєлов називає собаку?

5. Розгляньте ілюстрацію до твору. Кого з персонажів художник зобразив у центрі? Чому?

6. Яку роль у розкритті характерів Очумєлова і Хрюкіна відіграють такі художні деталі, як шинель, решето конфіскованого агрусу, закривавлений палець?

7. Чим схожі Очумєлов і Хрюкін? Які значення мають їх прізвища?

8. Поясніть значення слова, яке “сховалось” у ребусі.

9. Чому оповідання має такий заголовок? Кого можна назвати хамелеоном?

10. Підготуйте переказ оповідання близько до тексту.

Із секретів літературознавства

Оповідання

Серед прозових різновидів словесного мистецтва важливе місце посідають оповідання. На відміну від повісті ці твори невеликі за обсягом. Ви, мабуть, помітили також, що їх сюжет найчастіше заснований на одному (рідше кількох) епізоді з

Життя літературного героя (іноді кількох героїв). Такі особливості оповідань дають нам можливість прочитати їх “на одному подиху”, не зупиняючись, як того вимагають від читачів твори значних обсягів.

Отже, оповідання – прозовий художній твір невеликого обсягу, в якому зображено одну або кілька подій з життя персонажа (або кількох персонажів).

1. Чому оповідання називають малим прозовим твором?

2. Які оповідання українських і зарубіжних письменників ви читали?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ХАМЕЛЕОН1 – Антон Чехов(1860-1904)

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links