Антон-Неборак
Антон, п’ятдесятирічний кріпак мужик, сухорлявий і згорблений, що дивиться на світ Божий погаслими очима, зайнятий заготівлею палива на зиму.
Повернувшись у свою избенки, Антон застає там гостю, злиденне стару Архаровну, яка не стільки жебрати, скільки виглядає добро у мешканців села. Вечеряти Антону доводиться однієї тюрей з квасу і хліба, проте ж він не нарікає й ще ухитряється зі своєї частки половину віддати дітям. Растабаривая з бабкою, Антон згадує про свого брата і сина Архаровни, яких взяли в солдати, – давно вже від них ніяких
Речі мужика звернені не стільки до гості, скільки до самого себе: якою вже раз обдумує він своє гірке життя… Заїдає його століття лиходій-керуючий, прийшов час подушне платити, а грошей ні шеляга; погрожує Микита Федорович здати Антона в солдати, а хто тоді дружину і малоліток прогодує?
Не встиг Антон із-за столу вийти, як його звуть до керуючого. Микита Федорович, людина щільний і приземкуватий, схожий на бульдога, грізно зустрічає недоїмника і, не слухаючи його жалібних виправдань, вимагає продати останню конячину, щоб розплатитися з паном.
Як не плаче, як не побивається дружина,
На довершення напастей в дорозі зустрічає Антон мірошника, якого він давно уникає (і мельника повинен він за помел). Мельник, зрозуміло, теж вимагає своє.
На ярмарку і без того млява і заляканий мужичок і зовсім розгубився. А тут ще цигани-лошаднікі і промишляють біля коней шахраї (вони роблять вигляд, що хочуть допомогти Антону) зовсім заморочили селянинові голову. День проходить даремно – Антон так і не наважується продати пегашку, боячись продешевити.
Нові “друзі” Антона ведуть його ночувати на заїжджий двір, де й підпоюють розімлілого від втоми і голоду мужика… Вранці ж бідолаха виявляє пропажу коні.
Господар заїжджого двору, був у змові з грабіжниками, вимагає, щоб Антон розплатився за вечерю і горілку. Доводиться йому останній кожушок з себе віддати.
“Знаючі люди” радять Антону йти на пошуки коні в одну з довколишніх сіл, хоча і метикує, що без викупу він тільки ноги даремно зіб’є.
Зручно розташувалися на лавці порадники довго ще обговорюють нещастя, що трапилася з Антоном. Їх слухають новоприбулі постояльці, один з яких знайомий з бідолаха. Він пояснює головну причину лиха Антона. Його не злюбив керуючий, впевнений, що скарга пану на свавілля Микити Фе-дорича виходить від Антона.
У той час як Антон бреде невідомо куди по непролазній бруду, Микита Федорович балує себе чаєм, загодовують і без того товстого неповороткого синочка і перебранівается з дружиною, Від цих приємних занять його відриває мірошник, разом з яким керуючий обделивают темні справи. Мельник скаржиться всі на того ж Антона – не хоче розплачуватися за помел.
З мірошником Микита Федорович порозумівся і зібрався було відновити чаювання, але тут на нього з новою силою напускається дружина, не без підстав підозрює, що її благовірний приховує гроші, отримані від мірошника.
Три доби поневіряється Антон в пошуках вкраденої коненята по вогким осіннім путівцях. У горі не помічає він ні студеного дощу, ні втоми, ні голоду і холоду.
Пошуки, як і слід було очікувати, виявляються марними. Майже обеспамятевшій повертається Антон рано вранці в своє село і першим справою надсилається до Микити Федоровича. Караульщик його не пускають – керуючий ще спочиває.
Як недоумкуватий біжить нещасний мужик додому і наштовхується на Архаровну. Йому згадуються ходили по селу чутки про її потаємному багатстві, і Антон вирішує, що вона може виручити його. “Допоможи, коли хочеш врятувати душу християнську від гріха, – дай грошей!” – Кричить він у повному розпачі.
Злякавшись стара веде його за собою в яр, у якому, за її словами, у неї в кубушці захована мала дещиця рубльовік.
Проте в яру Антона хапають два дужих молодці. В одному з них він дізнається свого брата Єрмолая. Інший виявляється сином старої – і обидва вони швидкі солдати, тепер промишляють крадіжкою і розбоєм.
Єрмолай розповідає, як вони вчора пограбували купця, і обіцяє допомогти братові. Потрібно тільки спочатку для зустрічі в шинок зайти.
У шинку Антона очікує нова біда, гірше колишніх. У шинку Єрмолая і його напарника пізнають і затримують, а разом з ними як спільника в’яжуть і Антона.
Через тиждень після цих подій на вулиці юрбиться майже весь сільський люд. Кожному хочеться бачити, як повезуть розбійників в острог. Особливо цікавляться роззяви важкими березовими колодками, які будуть набивати злочинцям на ноги.
У натовпі обговорюють долю Антона і звалюють на нього всі крадіжки, що трапилися в окрузі. “Певна, окрім свого нікому провідати, у кого що є…”
Нарешті з’являється процесія у складі Микити Федоровича, конвойних солдатів і арештантів. За Антоном, який йде останнім, тащаться дружина і діти, що ревуть на весь голос. Коли підійшла черга набивати колодки Антону, бідолаха, “сидів за сю пору з видом скоєного оніміння, повільно підняв голову, і сльози закапали в нього градом”.
Єрмолай і син Архаровни на людях приндяться і пошучівают, але на останок Антонов брат кричить односельцям вже без примовок: “Не згадуйте лихом! Прощайте, браття, прощайте, нас не забувайте! “
Вози з арештантами наближаються до околиці, і, як би приховуючи їх від людських поглядів, пухнасті пластівці снігу починають покривати промерзлу землю, а холодний вітер приймається дути ще сильніше.
І лише тільки Микита Федорович проводжає виїжджаючих поглядом, задоволений, що таки розправився з “розбійниками”.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)