Аналіз вірша Бальмонта “У безбережності”
Землю цілуй і невпинно, не-насытимо люби, усіх люби, шукай захвату й несамовитості цього. Достоєвський Цей епіграф до свого вірша “У безбережності” поет взяв далеко не випадково. Виходить, розмова піде про сверхлюбви, у розумінні життєвої й теперішньої любові, захопленого поета: Я мечтою ловив тіні, що йдуть, Що Йдуть тіні дня, що погасав, Я на вежу сходила, і тремтіли щабля, И тремтіли щабля під ногою в мене. Як щирий символис! т, Бальмонт будує форму на символах, створюючи гіперболічний образ героя. “Тіні” – це минуле, що виступає з
У поезії, виявляється, це можливо. І чим вище я йшов, тим сильней рисувалися, Тим ясній рисувалися очертанья вдалині, И якісь звуки вдалині лунали. Вкруг мене лунали від Небес і Землі. Рефреном слова, що йдуть, – “рисувалися”, “удалині”, “лунали” – створюють подвійний ефект дії: музику й ритм руху. Це підтверджує упереджене відношення Бальмонта-Символіста до звуку й музикальності вірша
Є третя особливість, що досягається рефреном: близьке стає далеким, а далеке близьким, і в постійному чергуванні просторів – гармонія. Поетові не страшно віддалятися
И внизу під мною вже ніч наступила, Уже ніч наступила для заснулої Землі, Для мене ж блищало денне світило, Вогневе світило догоряло вдалині. Ліричний герой відсапується й у цей момент оцінює реальне своє положення у світі. Куди він зайшов?
Перший сумнів укрався в душу, потіснивши захват новизни. А зайшов він туди, де вже немає його Оберега-Землі, немає поруч Бога-Нового, немає вічного притулку душі людини. Замішання підсилює момент догорання сонця, зникає й посередник між Богом і Землею. Я довідався, як ловити тіні, що йдуть, Що Йдуть тіні потьмянілого дня, И усе вище я йшов, і тремтіли щабля, И тремтіли щабля під ногою в мене
Ліричний герой починає виправдувати доцільність сходження. Як би не було, він довідався, доторкнувся до таємниці вищої любові до всього сущого, але він випередив події. Тіні вже обганяють його, ті самі, які кілька митей назад він навчився “ловити”. Але ліричному героєві не хочеться вертатися у вихідну точку, хоча він уже в цьому не вільний. Йому залишилося тільки зберігати позу, що він і робить: імітує рух нагору.
Але це – самообман. Це вже – пам’ять про дивовижні миті. І знову, щоб увійти в стан блаженства, треба, як радить Достоєвський, цілувати землю, усіх любити й щось ще, про що не знає навіть Достоєвський, а Бальмонту побачилося й почулося. Такий ліричний герой Бальмонта в їм же створеному світі
Він не може упокоритися з тим, що захват залежить від неосяжності світового простору, і цим наближає нові й нові відкриття для людської душі
(1 votes, average: 5.00 out of 5)