Аналіз структури поеми А. С. Пушкіна “Полтава”
Якщо не прийняти це міркування як побуждающего мотив для здійснення аналізу структури, то залишається одне – обійти цей гострий і неприємний момент шляхом використання евфемізмів, “реабилитирующих” Пушкіна як художника слова. Що й робиться дотепер.
“Мазепа, мабуть, перший з пушкінських характерів, витриманий від початку до кінця як різко негативний, що заслуговує найсуворішого вироку, у ньому немає ні однієї світлої, суперечним його злим помислам риси”. Така оцінка перетворюється у вирок Пушкіну як художникові слова, і в
В “Полтаві” присутні ліричні мотиви, має місце вторгнення в оповідання авторських ремарок, якими насичені присвята поеми й епілог. У перекладі на мову структурного аналізу це означає, що
Читаємо уважно текст. Так, дійсно, Мазепа демонстративно промальований сугубо чорними фарбами – не тільки як морально нечистоплотна людина в побутовому плані, але і як зрадник Росії.
На його тлі Кочубей виглядає безневинно постраждалим ангелом – так, він зрадив Мазепу й ідею національної незалежності, але адже зробив це зі шляхетного почуття мести своєму кумові й сподвижникові за те, що той відняв у нього дочка. Оповідач вийшов у Пушкіна досить умілим майстром, і йому вдалося чисто композиційними методами притупити увага читача – той уже не обертає уваги на явні протиріччя в сугубо “позитивному” образі Кочубея, що, будучи протипоставлений образу Мазепи, явно ж повинен підкреслювати низовина його натури. Протиріччя проявляються в тім, що таке протиставлення виглядає натягнутим, не сприймається як художнє. Причому це не ті діалектичні протиріччя, з яких складається всякий справді художній образ, а елементарні композиційні нестиковки, вуха яких визирають з-під зовні що бездоганно ведеться розповіді. Як оповідач не намагається сховати від читача істину, вона, руйнуючи логікові оповідання, все-таки дає про себе знати.
Наявність таких художніх “нестиковок” у добутку великого художника завжди свідчить про присутність оповідача-персонажа. І дійсно, образ Кочубея програє в порівнянні з образом Мазепи. Зовні вчинки обох диктуються нібито почуттям мести, але вже тут протиставлення не виходить. Принаймні в його декларованій формі. Адже Кочубей мстить по сугубо особистих, побутових мотивах, під впливом своєї дружини, у якої знаходить ся під каблуком, і навіть у помсті своєї проявляє не личать чоловікові непослідовність і малодушність: в остаточному підсумку він повністю відрікається від своїх у загальному-те правдивих показань у відношенні Мазепи, а це немаловажна деталь характеристики його образа. Що ж стосується мотивів учинку Мазепи, те сугубо особистими їх навряд чи можна назвати. З його боку є присутнім не просто помста Петру за особисту образу; ця образа символізує те, про що Пушкін прямо сказати не міг, а його оповідач не захотів: відношення Петра до поневоленої України.
Натура Мазепи виявляється більше цільної й сильною: він не відрікається від своїх планів навіть заради пізньої, романтичної любові до Марії, тобто заради особистого, і ця боротьба мотивів досить відбита в тексті, а вуж глибина почуття Мазепи сумнівів не викликає. Хіба страта Кочубея диктується особистими мотивами Мазепи? Оповідання навіть у тім виді, як його веде оповідач, не залишає сумнівів у тім, що заради Марії Мазепа простив би зраду, якби вона дійсно носила особистий характер. Але Кочубей змінив не Мазепі, а спільній справі, за яке вони разом боролися.
И саме так тут можлива неоднозначність тлумачення цього моменту усувається Пушкіним “його у власній”, третій фабулі поеми. Це – авторські “Примітки”. Дивимося 12-е – суха довідка: “20 000 козаків було послано в Лифляндию”. Ким послано й навіщо, Пушкін не пише. Явно ж не для захисту інтересів України. Це те, що в рамках сучасної термінології називають “гарматним м’ясом”. Тобто ця ремарка вкупі з текстом “вставної новели”, якийсь є оповідання оповідача, відтворить потужний етичний контекст, що пояснює мотиви вчинку Мазепи й читача, що спонукує, переоцінити із протилежним знаком всі, про що оповідає оповідач. Чи не дає Пушкін цією ремаркою зрозуміти, що результат Полтавської битви був би не так очевидний, виявися ці 20 тисяч козаків на рідній землі?..
“Кочубей у своєму доносі також згадує про патріотичну думу, нібито складеної Мазепою”. От воно в чому справа: у Кочубея – “донос”, у Мазепи – “патріотична дума”. Зовні сухий текст примітки містить оцінку – тобто в цьому випадку має місце втручання в текст оповідача. А наявність оповідача свідчить про те, що текст цей не службовий, а художній; отже, примітки входять до складу добутку.
В “Полтаві” є присутнім ще одна пара сюжетів, які утворяться з урахуванням полемічної спрямованості самого добутку й особистості того конкретного сучасника Пушкіна, з яким він веде полеміку. За рахунок цих сюжетів художня ємність системи ще більше розширюється.
Художні вартості цієї поеми складаються у звеличанні Пушкіним образа Петра, тобто в прямій дидактиці, що, по великому рахунку, повинна розцінюватися не інакше як ганьба для художника слова. Вихід з положення знаходять у залученні паралелі – “Мідного вершника”, зміст якого повинне підтверджувати пафос “Полтави”. Але при цьому з поля зору коментаторів якось вислизає та обставина, що, за задумом Пушкіна, Петро зображений там як ідоли, тобто бовдур, причому незмінно мідний, у той час як кінь під ним, якого він, як і Росію, “підняв дибки”, описується як відлитий із благородного металу – бронзи.
Крім того, у сюжеті з’являється ще один образ – сатирика, що виступає проти раболіпного служіння сильним миру цього. Цей образ поета протиставляється створеному їм образу оповідача “Полтави” – придворного літератора; саме цей образ, а не Мазепи, Кочубея або Петра, є головним у добутку; з ним веде полеміку Пушкін, і заради цього сатиричного образа, заради полемічного пафосу й була створена “Полтава” разом з її внетекстовыми структурами
(2 votes, average: 3.00 out of 5)