Аналіз поеми А. С. Пушкіна “Цигани’
Пушкін на власному досвіді испробовал можливість повернення людини в природу. Будучи в Кишиневі, він кілька тижнів провів у циганському таборі. В “Циганах” Пушкін засудив цю примху як слабість, як самовдоволення й егоїзм. Алеко, що затверджує волю для себе серед недоторканих цивілізацією “природних” людей у циганському таборі, не терпить ніяких обмежень цієї волі й тим самим стає деспотом стосовно Земфіри й молодого цигана, її коханцеві. Подвійне вбивство, доконане Алеко, викликає осуд старого цигана:
Залиш нас, горда людина!
Ми
Ми не терзаємо, не стратимо,
Не потрібно крові нам і стогонів;
Але жити з убивцею не хочемо.
Ти не породжений для дикої частки,
Ти для себе лише хочеш волі…
Але Пушкін, за словами Д. Д. Благого, розкриває й “марність руссоистско-байроновской ілюзії про можливість для цивілізованої людини повернутися назад, в “природу”, на не торкнуту “освітою” первісний грунт. Незалежно від Алеко самий побут циганів не так вуж безхмарно ідилічний. “Фатальні страсті” і пов’язані з ними “лиха” існували в таборі й до приходу Алеко. “Щастя ні”
Зрілий Пушкін, випереджаючи захвати своїх сучасників, що бачили в ньому “російського Байрона”, рішуче здолав пробу “байронізму” і вийшов до нового, тверезого й реалістичного погляду на життя.