“Подорож…”, всеосяжне по охопленню фактів російського життя, з’явилося як би кодексом критичних антимонархічних і антикріпосницьких висловлень. Із властиво йому аналітичною глибиною Радищев освітив зв’язок таких явищ, як падіння моральності народу й розпуста верхів (“нижні заражаються від верхніх, а від них виразка розпусти дістає й до сіл”), як взаємна залежність самодержавства й церкви. Він сказав, що в’язні неволі, влада й вістря в руках имеющие”, можуть бути “наияростнейшими проповідниками її”, що цензура,
зупиняючи хід думки, позбавляє печатка її функції оздоровителя суспільства. З особливою силою й пристрастю звучить обличающий голос письменника в главі “Спаська Полесть”, де мовою прозорого іносказання намальовані держава й двір Катерини II, де цар з’являється в одягах, що намокнули від крові й зліз народних, “найпершим у суспільстві вбивцею, найпершим зрадником”, “ханжою й пагубним комедіантом”.
Спостерігаючи вакханалію гноблення селянства, бачачи моральну деградацію верхів, Радищев знаходив опору для оптимістичних прогнозів у народі. Мірилом цінності людини стають у його добутку
народні критерії. Не випадково в мовленні про виховання юнацтва, вимовної крестицким дворянином, одним з однодумців мандрівника, висувається вимога годуватися справою рук своїх, що є найважливішою нормою селянської моралі (“Едрово”). Шляхетність і краса морального й фізичного вигляду селян, їхня безперервна праця на благо суспільства письменник уважає станом майбутнього великого національного відродження. Зростаюче в народі почуття протесту змушувало його викликувати: “Страшися, поміщик жестокосердый, на чолі кожного із твоїх селян бачу твій осуд”. Як далеко йшов Радищев у своїй ненависті до дворянства, видно з наступного його висловлення: “ПРО! якби раби, тяжкими узами обтяжені, яряся в розпачі своєму, розбили залізом, вільності їх перешкоджаючої, глави наші, глави нелюдських своїх панів, і кровию нашею почервонили ниви свої! Що б тим втратило державу? Незабаром би із середовища їх исторгнулися великі мужі для заступлення побитого плем’я; але були б вони інших про себе думок і права гноблення позбавлені. Не мрія це, але погляд проницает густу завісу часу, від очей наших Майбутнє що приховує…” Письменник прозрівав революцію: “Дзвін ударяє, небезпека вже обертається над главами нашими. Уже час, піднісши косу, чекає години зручності…” Оглядаючись на минуле Росії і Європи, порівнюючи нову історію Росії, Франції й рабовласницької Америки, Радищев бачив те, чого не бачили його сучасники, – тому ода “Вільність”, включена в “Подорож”, малювала катастрофу тронів, зведення царів на плаху, установлення республіки.
Ворог самодержавства, своїм “Подорожжю” Радищев виступила й проти реакційних плинів суспільної думки, які допомагали вихованню людини-“делателя”, відволікали від соціальної боротьби, вели “у поля бредоумствований” (масонство). Він доводив, що людина не може бути щасливий, якщо нещасно мир, викривав боягузтво видючих, котра об’єктивно усталювала влада поміщиків-кріпосників. Письменник – втілена совість Росії – бачив ідеал людини в борці, що живе дійсними інтересами народу.
Радищев випереджав своє століття. Книга й ім’я його опромінили перспективу російського визвольного руху на цілі десятиліття вперед. Він входить у нашу історію під ім’ям першого російського революціонера. І коли відбулася Жовтнева соціалістична революція, у Петрограді під уламками огорожі Зимового палацу, що были резиденції царів, робочо-селянська влада поставила свій перший пам’ятник: звернене до невських далечіней висічене з каменю особа пророка революції письменника Олександра Миколайовича Радищева
