Аналіз епізоду “Пьер у полоні”

Вступне слово вчителя

– Шлях шукань Пьера в продовження роману – це шлях проб, помилок, сумнівів і розчарувань

– Чому Пьер виявився в полоні?

– Полон виявився для Пьера передостаннім етапом його шукань. В одному зі своїх листів Толстої затверджував, що “думка про границі волі й залежності” була головної в романі. Доказу цієї думки присвячені й картини розстрілу “паліїв”.

II. Аналіз епізоду

– Хто учасники цієї сцени і як їх зображує Толстой? (Учасники цієї сцени – французи, палії і юрба. “Більша юрба

народу” складалася з росіян, німців, італійців, французів і стояла півколом. Французькі війська розташувалися “двома фронтами”, паліїв розставили “за відомим порядком”,)

– Чому французи намагалися скоріше покінчити з розстрілом? (“…усе квапилися. – і квапилися не так, як квапляться, щоб зробити зрозуміле для всіх справа, але так, як квапляться, щоб закінчити необхідне, але неприємна й незбагненна справа”.)

– Як поводилися присуджені до смерті, як вони почували себе? (“Острожні, підійшовши до стовпа, зупинилися й… мовчачи дивилися навколо себе, як дивиться підбитий

звір на підходящого мисливця”. “Фабричної не міг іти. Його тягли під мишки, і він щось кричав. Коли його підвели до стовпа, він раптом замовк…, очікуючи пов’язки разом з іншими й, як підстрелений звір, оглядався навколо себе…”. Оборотний увага на характер повторюваних порівнянь.)

– Братній зв’язок між людьми розірваний: одні люди перетворилися в “підбитих звірів”, а інші? (В “мисливців”.)

– Як же почувають себе ці “мисливці”? (“Був дим, і французи із блідими особами й тремтячими руками щось робили в ями”. “В одного старого вусатого француза тряслася нижня щелепа…”)

– Чому? Що розуміли все без винятку, і що стратили, і казнимие? (“Всі, мабуть, безсумнівно знали, що вони були злочинці, яким треба було скоріше сховати сліди свого злочину”.)

– Яке питання мучить Пьера? (“Так хто ж це робить нарешті? Вони всі страждають так само, як і я. Хто ж? Хто ж?”)

Виходить, не вони, а хтось інший або, точніше, щось інше створило весь цей кошмар. Людина – тріска, що тягне потік історії

Як ця думка подіяла на Пьера? (“З тої мінути, як Пьер побачив це страшне вбивство, доконане людьми, що не хотіли етого робити, у душі його начебто висмикнута була та пружина, на якій усе трималося…, і все завалилося в купу безглуздого сміття”.)

Але цей момент зовсім необхідний у розвитку Пьера. Щоб прийняти нову віру, треба було зневіритися в старих віруваннях, відмовитися від віри в людську волю. Вся сцена розстрілу, навіть більше страшна, чим сцена Бородінського бою (згадаємо опис закапування фабричного), покликана була показати й Пьеру, і читачам, як неспроможна людина змінити неминучий фатальний порядок, установлений кимсь крім нього.

И от отут-те…

З ким зустрічається Пьер у полоні? (Із солдатом, що був селянином Платоном Каратаевим.)

Ми підходимо до ідейному центру роману. У Платоні Каратаеве – граничне вираження толстовських думок про границі волі й залежності. Треба уважніше вчитатися в усі, що сказано про Платона Каратаеве.

– Яке перше враження Пьера від Платона Каратаева? (“Пьеру відчувалося щось приємне, заспокійливе й кругле…”)

– Що ж так подіяло на Пьера, що зацікавило в цій людині? (“Круглі” рухи, захід, зайнятість Платона, завершенность, злагодженість рухів.)

– Яка манера мовлення Каратаева? ( Мова його – народний.)

Проаналізуємо разом одну з реплік Платона Каратаева (“- е, соколик, не тужи, – сказав він з тим ніжно-співучим пещенням, з якого говорять старих російських бабів. – Не тужи, дружок: година терпіти, а століття жити!”) На які особливості мовлення звернули увагу? (Просторіччя; насиченість прислів’ями й приказками; манера спілкування.)

Робота з варіантів:

I варіант: просторіччя, елементи фольклору (“буде”, “картоплі важнеющие”, “гошпиталя”, ” сам-сем”, “животів повний двір” і ін.)

II варіант: прислів’я й приказки (“Година терпіти, а століття жити”, “Де суд, там і неправда”, “Хробак капусту гложе, а сам раніше того пропадае”, “Не нашим розумом, а Божим судом” і ін.). Про зміст цих приказок ми ще поговоримо, зараз же відзначимо лише наявність цих прислів’їв як особливість мовлення Каратаева.

III варіант: манера спілкування зі співрозмовником (“…сказав він з ніжно-співучим пещенням…”, з “сдержанною посмішкою пещення”, “був засмучений тим, що в Пьера не було батьків”).

Він з однаковим інтересом і готовністю слухав інших і розповідав про себе. Він відразу став запитувати Пьера про життя. Уперше (!) хто – те зацікавився не полоненим Безуховим, а людиною Безуховим. У голосі в Платона – пещення

– Опишіть зовнішність Каратаева. (“Коли на інший день, на світанку, Пьер побачив свого сусіда, перше враження чогось круглого підтвердилася цілком: вся фігура Платона… була кругла, голова була зовсім кругла, спина, груди, плечі, навіть руки, які він носив, як би завжди збираючись обійняти щось, були круглі; приємна посмішка й більші карі ніжні очі були круглі.)

Колись Наташа сказала про Пьере, що він ” четвероугольний “. Пьера залучає ця “круглість” Каратаева. І сам Пьер повинен як би “зрізати кути” у своєму відношенні до життя й теж стати “круглим”, як Каратаев.

– У чому зміст оповідання Каратаева про те, як він потрапив у солдати?

Усе відбудеться, як треба, і все – до кращого. Потрапив він у солдати незаконно, а виявилося, що від цього виграла більша братова сім’я. Каратаев передає толстовську думку про те, що правда – у відмові від свого “я” і в повнім підпорядкуванні долі. Всі прислів’я Каратаева зводяться до цієї віри в неминучість здійснення того, що призначено, і це неминуче – краще

– “Так хробак капусту гложе, а сам раніше того пропадае” – це його думки про війну із французами. Французька навала в’їдається в Росію, як хробак у капусту. Але Каратаев упевнений, що хробак пропаде раніше капусти. Це – віра в неминучість здійснення Божого суду. Відразу ж у відповідь на прохання Пьера роз’яснити, що значить це, Платон відповідає “не нашим розумом, а Божим судом”.

– У цій приказці – основа карата-евщини: чим менше людина думає, тем. краще. Розум не може вплинути на плин життя. Усе відбудеться по Божій волі.

Якщо визнати щирої цю філософію (квієтизм), тоді можна не страждати від того, що у світі стільки зла. Треба просто відмовитися від думки що – або змінити вмире.

Толстой намагається довести це, але життя спростовує цю філософію

– Як вплинула ця каратаевская філософія на Пьера? (Пьер “почував, що колись зруйнований мир тепер з новою красою, на якихось нових і непохитних основах, споруджувався в його душі.)

Думка, що намагається підняти людину над його безпосередніми потребами, лише вносить плутанину й непевність у душу людини. Людина не покликана робити більше того, що стосується його особисто. (Пьеру “…не приходило й думки ні про Росію, ні про війну, ні про політика, ні про Наполеона”.) Людина повинен визначити границі своєї волі, говорить Толстой. І хоче показати, що воля людини не поза ним, а в ньому самому

– Як озивається Пьер на грубу вимогу вартового не виходити з рядів полонених? (“І він проговорив уголос сам із собою: – Не пустив мене солдат. Піймали мене, замкнули мене. У полоні тримають мене. Кого мене? Мене? Мене – мою безсмертну душу!”)

Відчувши внутрішню волю, ставши байдужним до зовнішнього плину життя, Пьер перебуває в надзвичайно радісному настрої, настрої людини, що открили нарешті істину

IV. Висновок

До цієї істини був близький князь Андрій на Аустерлице (“нескінченне високе небо”). “Нескінченні далечіні” відкривалися й перед Миколою Ростовим, але вони залишилися йому далекими. А тепер Пьер, що пізнав істину, не тільки бачить цю далечінь, але почуває себе часткою миру. (” Високо у світлому небі стояв повний місяць. Лісу й поля, невидні колись поза розташуванням табору, відкривалися тепер удалині. І ще далі цих лісів і полів виднілася світла, коливна, манлива в себе нескінченна далечінь. Пьер глянув у небо, у глиб що йдуть, граючих зірок. “І все це моє, і все це в мені, і все це я!” – думав Пьер”.)

Так виразив Толстой ту думку, що, як він писав Погодину, була йому найбільше дорога в романі. Ми можемо не погоджуватися з поглядами Толстого на границі волі й залежності людини, але зрозуміти їх ми належні