Аналіз циклу ліричних віршів Пушкіна
Віршем “Зимовий вечір” відкривається цикл не зв’язаних між собою тематично, але родинних за духом народностей як закінчених, так і незавершеними ліричних віршів, що залишилися, Пушкіна про простих людей з народу й про красу рідної російської Природи. До цього циклу ставиться й народна Балада “Наречений” (1825) , чудова по досвіду розробки н використання всього багатства сучасної російської побутової народної мови:
Раптом чую лемент і кінський топ,
Під’їхали до ганочка,
Я скоріше дверима хлоп,
И сховалася за грубку.
Використання
Що не кінський топ, не людська молвь,
Не труба сурмача з поля чується,
А погодушка свище, гуде,
Свищег, гуде, заливається.. Зазиває мене,
Стеньку Разіна, Погуляти по морю, по синьому.
“Пісні про Стеньке Разіна” були заборонені царською цензурою. В 1827 році Бенкендорф писав Пушкіну: “Пісні про Стеньке Разіна, при всьому поетичному своєму достоїнстві, по змісту своєму не пристойні до надрукування. Поверх того церква проклинає Разима, так само як і Пугачова” . Прагнення проникнути в душу народу обумовило інтерес Пушкіна не тільки до історичних, але й до сучасних російських народних пісень. Щодо цього чудовий вірш “Зимова дорога” (1826):
Щось чується рідне
У довгих піснях ямщика:
Те. разгулье відважне,
Те серцева туга.
Цей вірш цікаво по своїй побудові й своїй звуковій стороні. Внутрішньою ритмікою воно тонко передає різні відтінки настроїв і характеру описуваної дійсності. Протяжлива, довга пісня ямщика передана вповільненим ритмом рядків, заповнених багатоскладовими словами з достатком голосних звуків:
\’Те разгулье відважне,
Те серцева туга.
Після цих уповільнених рядків наступна строфа, побудована на основі коротких слів, зібраних у короткі, уривчасті речення, настільки ж виразно передає ритм руху візка по зимовій дорозі:
Ні вогню, ні чорної хати,
Глухомань і сніг
На зустріч мені
Тільки версти смугасті
Попадаються одні.
Нічний зимовий пейзаж, залитий сумним місячним світлом, переданий відповідним звучанням рядків, пофарбованих багаторазовим повторенням м’якого звуку “л”:
На сумні галявини
Ллє сумно світло вона.
Твердженням почуття близькості до народу з’явився вірш “Рум’яний критик мій, насмішник толстопузый” (1830) , засноване на зіставленні двох різко протилежних точок зору на сучасну російську дійсність. Вірш побудований на діалозі автора з його співрозмовником, очевидно, що дорікав поета за надто правдиве відтворення сільського життя. Дивися, який тут вид: хатинок ряд убогої, За ними чорнозем, рівнини скат пологої, Над ними сірих хмар густа смуга.
.. .Надворі в низького забору
Два бедных деревця коштують у відраду погляду,
Два тільки деревця.
И те з них одне
Дощовою осінню зовсім оголено.
Під стать цій невеселій картині й убогому життю злиденного й забитого селянства:
.. .Надворі живого собаки немає.
От, щоправда, мужичок, за ним дві баби вслід.
Без шапки він; несе пахвою труна дитини.
Вага селянського життя така, що навіть смерть сприймається тільки як нова турбота, яку треба скоріше стряхнути із себе:
И кличе видали ледачого попенка,
Щоб того батька покликав так церкву відчинив.
Скоріше! чекати ніколи! давно б схоронив.
Вершиною зображення рідної російської природи – зображення ніколи не є для Пушкіна самоціллю, але завжди підготовляє грунт для широких узагальнень особистого (“19 жовтня>, 1525), суспільного (“Рум’яний критик мій…”) або філософського (“Знову я відвідав…”) характерів,- безсумнівно, є “Осінь” (1833) чудове але своїй досконалості й глибині думки вірш, у якому твердження краси рідної російської природи переплітається з відчуттям могутнього почуття, і все разом зливається в потужному гімні вільній людській творчості. Проникливо глибокі й барвисті в цьому вірші образи росіянці золотий осіни:
Сумовита пора! очей очарованье!
Приємна мені твоя прощальна врода
Люблю я пишне природи увяданье,
У багрець до у золото одягнені ліси…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)