Абу Абдаллах Джафар Рудакі Поезії
Абу Абдаллах Джафар Рудакі
Поезії
Перекладач: Василь Мисик
Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990
Прийшовши гостем у цей світ непевний,
Назавжди серця не даруй нікому.
Однаково – повернешся у землю,
Хоч нині спиш на ліжку золотому.
Що з того, що юрба навколо тебе,
Як сам ти будеш у гробу тісному?
Там стануть хробаки тобі за друзів!
Відкрий же очі, глянь за вікна дому!
Хто зараз кучері твої розкішні
Прикрашує у пoриві палкому,
Коли тебе, пожовклого, побачить,
Одвернеться байдуже –
Знову вітер од Мульяну повертає,
В душу думка про кохану повертає.
Під ногами в мене рінь свою Амy
У доріжку шовкоткану повертає.
Від коня мого запінений Джейгун
Течію свою захланну повертає.
Так радій же можновладцю, Бухара,
Що з дзвінками каравану повертає!
Він – як місяць, ти – як небо, Бухара!
Це твій місяць із туману повертає!
Він – як явір, ти – як сонячний майдан!
Це твій явір до майдану повертає!
Нехай живе мій князь, владика славний мій!
Він осередком став моїх думок і мрій.
Я за життя його весь час тремчу, бо рідко
Такі рождаються
Чи був коли юнак такий на троні щедрий,
Одважний, наче лев, і мудрий, наче змій?
Ніхто не відає, як він княжить над нами,
А щодо щедрості – хто знайде міру їй?
Він сипле з рук і з уст безцінні перла, славу ж
Свою завдячує не пишності пустій.
У душі садить нам він парості любові,
Од світових принад дух одвернувши свій.
Як до Авести ми цей розум прирівняєм?
Де задля неї Зенд? В його душі живій.
Даремно трудяться сьогоднішні поети:
Тут слів не добере найкращий із вітій.
Він лан щедрот своїх зросив дощем сердечним –
I ти, хвалителю, зібрати плід зумій.
Такі-бо доблесті й Хосрова б захопили –
I взяв би приклад він з його високих дій.
Бо все життя його – повчальна книга: часто
Черпає вся земля собі поради в ній.
А хто одвернеться від мудрості живої –
Зречися радості, в тенетах смутку скній!
Хто долі шаховій наважиться позаздрить,
Життя в напастях він пробавить без надій.
Тому, хто подвигам його не радий, мовте:
“Змирися з долею, змагатися не смій!”
Даруй же, ангеле, утіху друзям шаха!
А ворогів його, о небо, не жалій!
В останньому рядку скажу, що в першім мовив;
Нехай живе мій князь, владика славний мій!
Настало свято осені, султане,
Настало свято, всім царям жадане!
Це хутра час! Шовки й шатри минулись –
I сад, де плід ряснів, сьогодні в’яне.
Лілею мирт змінив, багряні квіти
Замінить нам тепер вино багряне.
А ти – юнак, і щастя в тебе юне,
I молоде вино – аж полум’яне.
Вино виявляє нам справжню чесноту
I ницість, усім зобов’язану злоту.
Воно відрізняє високих від підлих,
До втіх найвиборніших будить охоту.
I де б не пили ми – там добре, а надто,
Як пахне жасмином від кожного плоту.
Вино підкоряє найбільші фортеці,
Коня степового гнуздає в роботу.
I скнара, напившись, укинеться в щедрість
I скарбом своїм обдарує голоту.
Все йде гаразд, немає перебою
В ділах твоїх. Так чом же головою
Ти похилився? Весело живи!
Полюблений ти долею самою!
Візирів рада щo тому додасть,
Хто має все, що треба для спокою?
Не родить мати двох таких, як ти,
Нема на світі двох такого крою!
Не замикає Бог тобі дверей,
Не відчинивши сто перед тобою!
Коли повіє з Бухари, із дорогого краю,-
Жасмину, мускусу, троянд я пахощі вдихаю.
Усім жінкам, чоловікам, що той вітрець почують,
Здається, що доходить він з Хотана, із Китаю.
Ні, вітерець такий легкий не долетить з Хотана,
Він од тієї завітав, що я давно кохаю.
Моя туркене промітнa, і твій халат в розлуці
Мені сорочкою приснивсь, легким убранням маю.
Я вечорами все дивлюсь туди, де шлях на Йємен,
Бо там є зірочка Сухайль, Сухайль, що я шукаю.
Моя ти зіронько, мені здаєшся ти святою,
I я святе твоє ім’я від натовпу ховаю.
Та тільки мову розпочну – і сам собі на диво
Твоє наймення дороге найпершим називаю.
Твое лице – як день осяйний, день воскресіння правовірних,
А кучері – як ніч могили, де спить засуджений на дні.
З твоєї ласки я назавжди серед закоханих уславивсь,
Як ти уславлена за вроду, за стан і кучері рясні.
У Мекки є свята Кааба, у християн – Ісус розп’ятий,
У єгиптян – розливи Нілу, в алійців – предки визначні.
А я пишатимуся тільки твоїми чорними очима,
Коли з-під покривала раптом вони покажуться мені.
Як друг обмовиться, ти пропусти повз вуха.
Адже на світі так: де радість, там і скруха.
Провина доброго тяжкою не буває,
Од ласки першої забудеться наруга.
Чи сто хороших діл одне недобре згасить?
Хто терня знищує, той солов’їв не слуха.
Якщо він сердиться, перепросить не бійся:
Не випада шукать щодня нового друга.
Ти Бухару Багдадом сьогодні називай!
Де владар Хорасану, там весело, там рай!
Лий, чашнику, повніше! Музuко, вдар у струни!
Сьогодні свято в мене, сьогодні я – гультяй!
Є в нас вино, і квіти, й красуні пишновиді,
А щодо смутку… смутку у ворогів шукай!
Хоч би на хвильку доторкнутись пахущих кучерів твоїх!
Квіток жасмину – уст солодких – якби я спробувати міг!
Де ти проходила, гуляла, я тій землі, тому піску
Разів із тисячу вклонюся, що зберегли слідочки ніг.
Кладу я тисячу цілунків на цей листочок із ім’ям,
Що твій перстеничок до нього колись легесенько приліг.
В той день, коли тебе зустріну й не доторкнусь до рукава,
Нехай індійський меч двосічний мене скарає, як за гріх!
Як люди звернуться до мене, щоб я їм вірші прочитав,-
Крім похвали тобі, нічого знайти не можу я для їх.
О, як розквітнула земля з твоєї вроди цвіту!
Од пишних кучерів твоїх зазнає амбра зніту!
Я присягнув би, що твоє залізне серце, мила,
Малюнок вирізьбить могло б на виступі граніту.
Великодушності дарма від тебе сподіватись,
Бо від таких твердих ніхто ще не почув привіту.
У Бога ласки я молю – та що ж, як ти не хочеш
Прихильно вислухать мене, безщасного баніту?
Якщо ти приймеш Рудакі до себе в рабство вічне,
Він не віддасть своїх оков за всі багатства світу!
Своєму тілові на втіху чи варто душу турбувати?
Хто б на сторожі коло псарні поставить ангела посмів?
Як правди вісником по світу ідеш дорогою пророків,
Ти не шукатимеш водички в струмку Еллади, що змілів.
Я солов’їними піснями себе, мов, путами, опутав,
Немов Іосифа за вроду, мене ув’язнено за спів.
Немало років у палацах я між великими просидів,
Я їхнє явне й потаємне умом допитливим прозрів.
Одне бажання тільки й мав я – для них зразком високим стати,
Та тільки жаль один дістав я з усіх Всевишнього дарів.
Троянда, мирт листатий, що вітер колихає,
I яблучко пахуще, що в вітах достигає,
Як це все меркне раптом, побачивши тебе,
О знаднице, чий погляд царів перемагає!
Ця ніч – ніч рішень тайних для милого твого,
Коли з твого обличчя запона упадає.
Коли ж ти два тюльпани одслонюєш на мить,
Тоді блідніє сонце і вид свій закриває.
Я б ніжне підборіддя із яблучком зрівняв,
Та родимки такої на яблуках немає.
Відколи сонце сяє серед неба,
Не жив такий, кому знання не треба.
Які б віки прадавні не взяли ми –
Розумні люди мовами усіми
Знання шукали, сил не шкодували
I речення у скелю вкарбували:
“Знання для серця – світоч найясніший,
Знання для тіла – панцир найміцніший”.
Усі великі вік свій віджили,
Усі покірно смерті улягли.
Сховались будівничі під землею,
Що зводили ці вежі та вали.
Із усього добра, що назбирали,
З собою тільки саван узяли.
Бо тільки їхнього було, що одяг,
Та те, що з’їли, та що нам дали.
Вже грає Рудакі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)