Учнівський твір По п’єсі А. Н. Островського “Гроза”


“Суспільний сад на високому березі Волги; за Волгою – сільський вид”, – такою ремаркою Островський відкриває “Грозу”, Дія російської трагедії підноситься над волзькою широчінню, розорюється на всеросійський простір, йому відразу ж надається поетична окриленість: “Не може вкритися град, у верху гори коштуючи”. У вустах Кулинина звучить пісня “Серед долини рівна” – епіграф і поетичне зерно “Грози”. Це пісня про трагічність добра й краси: чим багача духовно людина, тим менше в нього опор, тим драматичне його існування. У цій пісні вже передбачається доля героїні з її людською неприкаяністю, з неможливістю знайти опору й підтримку, з її невмінням пристосовуватися до обставин. І от перед нами Катерина, який однієї дано в “Грозі” удержати всю повноту життєздатних початків народної культури. Звідки ж беруться в Катерини життєві джерела цієї цілісності? Для того щоб це зрозуміти, треба звернутися до культурного грунту, що неї харчує. Без її характер Катерини в’яне, як скошена трава.

У світовідчуванні Катерини гармонічно сполучається слов’янська язичеська стародавність із християнською культурою, що одухотворяє й морально просвітлює старі язичеські вірування. Релігійність Катерини немислима без сонячних сходів і заходів, росистих трав на квітучих лугах, польотів птахів, пурхань метеликів із квітки


на квітку. У монологах героїні оживають знайомі мотиви російських народних пісень. У світовідчуванні Катерини б’ється джерело споконвіку російської пісенної культури й знаходять нове життя християнські вірування.

Давайте подивимося, як молиться Катерина, “яка в їй на особі посмішка ангельська, а від особа-те начебто світиться”. Щось іконописне є в цій особі, від якого виходить світле сяйво. Але випромінююче духовне світло земна героїня А. Н. Островського далекий від аскетизму офіційної християнської моралі. Її молитва – світле свято духу, бенкет уяви: “Точно, бувало, я в рай увійду, і не бачу нікого, і час не пам’ятаю, і не чую, коли служба скінчиться”. Далеко пішла життєлюбна релігійність Катерини від норм старої патріархальної моралі. Радість життя переживає вона в храмі, сонцю кладе земні уклони в саду, серед дерев, трав, квітів, ранкової свіжості, що прокидається природи: “Або рано ранком у сад піду, ще тільки сонечко сходить, упаду на коліна, молюся й плачу, і сама не знаю, про що молюся й про що плачу; так мене й знайдуть”. У мріях юної Катерини звучать відзвуки християнських легенд про рай, божественний сад Едемі. Очевидно, що легенда про рай включає в неї й всю красу життя земний: молитви висхідному сонцю, ранкові відвідування, світлі образи ангелів і птахів. У ключі цих мріянь і інше нежартівливе прагнення – полетіти: “Отчого люди не літають!.. От так би розбіглася, підняла руки й полетіла”.

Звідки приходять до Катерині ці фантастичні мрії? Не чи плід вони хворобливої уяви, не чи каприз витонченої натури? Немає. У свідомості Катерини пробуджуються в плоть і кров російського народного характеру древні язичеські міфи, розкриваються глибокі шари слов’янської культури.

Вільнолюбні пориви в дитячих спогадах теж не стихійні. У них також відчувається вплив народної культури. “Така вуж я зародилася гаряча! Я ще років шести була, не більше, так що зробила! Скривдили мене чимсь будинку, а було надвечір, вуж темно, я вибігла на Волгу, села в човен, та й от пихнула її від берега. На інший ранок уже знайшли, верст за десять!” Адже цей учинок погодиться з народною казкою про правду-істину. У народних казках дівчинка звертається до річки із проханням урятувати її, і річка вкриває дівчинку у своїх берегах. Так що порив маленької Катерини шукати захисту у Волги – цілком казковий і цілком соціальний: тут відхід від неправди й зла в країну правди й добра, тут неприйняття наклепу із самого дитинства й рішуча готовність залишити цей мир, якщо все в ньому їй обридне.

І от у будинку Кабакових Катерина попадає в “темне царство” духовної несвободи. “Тут всі начебто з-під неволі”, тут оселився суворий релігійний дух, тут вивітрився демократизм, зникла життєлюбна щедрість народного світовідчування. По ходу дії Катерина не чує Феклуші, але прийнято вважати, що саме таких мандрівниць чимало перебачила й перечула вона на недовгому своєму столітті. Монолог героїні, що грає ключову роль у трагедії, спростовує подібний погляд. Навіть мандрівниці в будинку Чабанихи інші, із числа тих ханжей, які “по немочі своєї далеко не ходили, а чути багато чули”. І міркують вони про “останні часи”, про прийдешню кончину миру. Ці мандрівниці далекі чистому миру Катерини, вони на службі в Чабанихи, і виходить, нічого загального в них з Катериною бути не може. У монологах героїні п’єси втілюються заповітні народні сподівання й надії. Ніжність і молодецтво, і земна пристрасність сполучаються в характері Катерини; головним у ньому виявляється не містичний порив ладь від землі, а моральна сила, що одухотворяє земне буття.

У Катерини тріумфує життєлюбство російського народу, що шукав у релігії не заперечення життя, а твердження її. Душу героїні Островського – із числа тих вибраних російських душ, яким далекі компроміси, які жадають всесвітньої правди й на менше не згодні.

Островський



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Учнівський твір По п’єсі А. Н. Островського “Гроза”

Categories: Твори на задані теми

Links