У чому трагізм життя Степана? (за драмою Лесі Українки “Бояриня”)

Життя Степана, героя драми “Бояриня”, не менш трагічне, ніж доля Оксани.
Степан – не історична особа, це український інтелігент другої половини XIX століття, який утратив національну свідомість, зрікся рідної культури і прийняв чужу.
Одружившись з Оксаною, Степан мріє жити щасливо, але щастя йому не судилося, бо він виявився нездатним за нього боротися.
Оксані Степан обіцяв, що в Москві вони виконуватимуть свої обряди й звичаї (“нічого ж там чужого у нашій хатоньці не буде”).
Але вже в перші дні проживання в Москві Степан не дотримує свого слова. Він примушує Оксану одягти чуже московське вбрання і мовчки сприймати обряд із московськими боярами, який супроводжувався поцілунком старого боярина. Дружині це було приниженням, але чоловік на це не звертає уваги. Він боїться, що за відмову від обряду цар розгнівається на нього, і він буде покараний. Степан вислужується перед царем, цілує йому руку.
Боїться Степан і приймати в себе в домі гостя з України, позачиняв усі двері і вікна, щоб їх ніхто не підслухав. Степан, перебуваючи на службі у царя, став слабовольним, боязливим.
Він просить Оксану догоджати гостям тоді, коли йому це вкрай необхідно, а не для того, щоб дбати про свою кар’єру. Він перш за все переживає за свою голову.
Від гостя з України Степан бере супліку, щоб передати цареві, бо все-таки хоче допомогти українцям. Але йому це не вдалося.
Оксана допомагає Степанові вирватися з рабства, радить тікати, але він боїться, що їх будуть переслідувати. Якби чоловік був сильним, таким, як Оксана, то він би погодився.
Степан по-іншому переживає події, які трапилися в Україні, він ніби трохи радіє, що “тепера на Вкраїні утихомирилося”.
Про це він спокійно говорить. Степан не думає, як він буде дивитися у вічі батькам Оксани після того, що трапилося. Він любить свою дружину якоюсь дивною любов’ю, бо хоче їй, вже тяжко хворій, допомогти повернутися до рідних, та про це треба було думати раніше. їй така допомога вже ні до чого.
Оксана в тяжкі хвилини розвеселяла Степана і його родину. Але так було не завжди. Його душа, хоч і покрита іржею (“як на старих шаблях буває”), проте все ж відживає у найстрашніший момент життя – у передсмертний час дружини. І ось монолог-сповідь Степана розкриває сутність трагізму його долі:
Нас доля так уже скарала тяжко,
Що, певне, й Бог простить усі гріхи.
Хтось кров із ран теряв, а ми із серця.
Хто засланий, в тюрму замкнутий був,
А ми несли кайдани невидимі.
Хто мав хвилини щастя в боротьбі,
А нас важка, страшна душила змора,
І нам не вділено було снаги
Ту змору подолати.

У чому трагізм життя Степана? (за драмою Лесі Українки “Бояриня”)