Скорочено ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА, ГЕРМЕС – РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ

РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ

ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА, ГЕРМЕС

Це душ було родовище чудове.

Крізь сутінь жилами вони пливли,

Мов тихі зложжя срібла. 3-між коріння

Бистрина кров, що до людей одходить,

І важко – мов порфір – багріла у пітьмі.

То ввесь був багор.

Скелі там були

І пустка пущ. Мости понад пустинням

І той великий, сірий, темний став,

Що над далеким дном своїм навис,

Мов небо дощове над краєвидом.

І поміж лук – терпцю сметного повен

І тиші й миру – смугою блідою

Прослався шлях, як довга біль в далінь.

І шляхом тим надходили вони.

Станкий найперше муж в киреї синій,

Що німо й нетерпляче в тьму зорив.

Притьма, наспіх крок його глитав

Шматки великі шляху; з пливу збирок

Звисали вниз замкнуто й важко руки,

Що вже й не відали про легку ліру,

Яка вросла у лівицю, як витке

Трояндне пагілля в оливну гілку.

І змисли в нього роздвоєм узялись:

Коли ось зір його, мов пес той вірний,

Поперед біг, вертавсь і знову ген

На закруті найближчому чекав, –

То одставав, мов запах, слух за ним.

Здавалось іноді, що він здаля

Ходу обидвоїх отих поймає,

Що мали б йти за виходом цим слідом.

І потім знов лиш одляск власник кроків

І легіт шат його ж за ним метлявся.

Та він мовляв собі, що все ж ідуть –

І мову ту односило луною.

Мов йдуть вони, але ж обоє так

Жахливо

тихо йдуть. Дано б йому

Хоч раз оглянутись (якби унівець

Це чину всього не звело, що тільки

Ось звершиться), він бачити їх міг би

Обидвоїх, що мовчки йдуть за ним:

Він – бог далекої дороги й вісти,

В дорожнім шоломку над світлим зором,

Струнке жезло в простягненій правиці

Й ніг прудких окрилені суглоби;

Його ж лівиці придана: вона.

Така кохана, що одна лиш ліра

За плакальниць усіх тужила важче;

Аж цілий світ з плачу постав, що в нім

Ще раз усе було: долина й ліс,

Оселя, шлях і поле, річка й твар;

І круг оцього світу сліз, немов

Круг нашої землі, кружляло сонце

І тихе небо зоряне слізне,

Із зорями спотвореними небо –

Вона – така кохана.

Ішла ж вона упоруч з богом тим,

В’язавши крок в довжінь полотен смертних,

Непевна, тиха, терпелива вкрай.

Була в собі. Померлих днів буттям

Уповні, вкрай налита.

Як померки й солодкість овоч повнять,

Сповняла впричерть смерть її велика,

Така нова, аж не збагнута їй.

Була вона в дівочості новій

Незайманістю ціла; стать її

Примкнулася, мов юна квіть надвечір,

І руки їй од дружби і подружжя

Одвикли так, що вже й легкого бога

Ледь відчутний, провідний тільки приторк

Вражав, мов надмір щирості, її.

Це не була вже та русява жінка,

Що іноді в піснях співця дзвеніла,

Ні пахощі, ні ясен острів ложа,

Ані теж власність мужа он того.

Розвіялась вона волоссям довгим,

Рясним дощовим ливнем віддалася

І запасом стократним дарувалась.

Корінням стала.

І коли притьмом,

Враз бог спинив її і з болем в озві

Проказав слова: Він озирнувся –

Не зрозумівши, прошептала: Хто?

Далеко ж перед виходом яснющим

Стояв померкло хтось, чиє обличчя

Непізнанним взялось. Стояв, дивився,

Як ген на смузі стежки лукової

Бог вісти смутен мовчки одвернувся

І німо йшов за постаттю тією,

Що вже верталась тим самим шляхом,

В’язавши крок в довжінь полотен смертних,

Непевна, тиха, терпелива вкрай.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Скорочено ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА, ГЕРМЕС – РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ

Categories: Скорочені твори

Links