Шариков – герой повісті М. А. Булгакова “Собаче серце”

В основі цієї, за словами письменника, “жахливої історії” сюжетний мотив, висхідний до романтикам (“Франкенштейн” М. Шеллі), представлений пізніше в Г. Уеллса (“Острів доктора Моро”), у російських символістів (“Республіка Південного Хреста” В. Я. Брюсова, “Прометей” Вяч. І. Іванова), а також у самого Булгакова (“Фатальні яйця”): творіння рук людських обертається проти свого творця. Професор Преображенський (прізвище значуща – відсилає до “теургії” початку століття з їх утопічними ідеями “перетворення” людей) вживає “першу в світі операцію” з пересадки головного мозку. Він пересаджує гіпофіз пролетаря Клима Чугункіна, померлого від пияцтва, дворовому псові Шарика, і той “перетворюється” у людиноподібного монстра, Поліграфа Поліграфовича Шарікова, який незабаром заводить собі паспорт і починає класову боротьбу за місце під сонцем і на житлоплощі свого творця. У собачому племені світової літератури Шарик нічим особливо не виділяється – ні “інтелігентністю” чеховської Каштанки, ні “мудрістю” бунинского Чанга. Шарик – пес боягузливий і злодійкуватий, готовий за шматок ковбаси стерпіти будь-які побої, але його собаче серце – вірне і добре. Нічого цього немає “

Шв. Від Шарика в ньому залишилася тільки ненависть до кішок. Тому він поступає на службу “завідувачем підвідділом

очищення міста Москви від бродячих тварин (котів та інше)”. А ось “пролетарська кісточка”, успадкована від Клима Чугуікіна, “Шв. міцна. Своїх товаришів він відразу ж знаходить серед “товаришів”, у нього безпомилковий нюх на класового ворога і широкі плани на майбутнє, яке, як він вважає, належить йому. Запити Ш. багато в чому збігаються з претензіями Присипкін – героя комедії В. В. Маяковського “Клоп” (1929).

Однак різниця між ними суттєва: здавалося Маяковському накипом революції, “фарбованим рудим, а не червоним”, – в очах Булгакова червоним червоно. Літературну родовід образу Ш. іноді пов’язують з Гомункулус, персонажем другої частини трагедії Гете “Фауст”. Справді, обидва персонажі являють собою істоту, створене людиною і “не до кінця олюднений” (слова Гете). На цьому моменті можливі паралелі між ними обриваються. Якщо Гомункулус мріє “доробитися” до людини “в повному розумінні”, то Шмідт цілком задоволений своїм теперішнім станом. Освіта, культура, смак, гарні манери, демонстровані “батьками” – професором Преображенським і його асистента доктора Борменталя, – в поняттях Ш. надмірність. Неосвічений, неохайний, одержимий манією доносів, Ш.-повна протилежність Гомункулуса з його “тягою до краси і плідної діяльності” (характеристика Гете). На цю протилежність вказує в ряду іншого Булгаков-ський контекст. В останньому романі письменника Воланд, прощаючись з Майстром у порога “вічного притулку”, радить йому засісти над ретортою в надії виліпити нового гомункула. Важко припустити, що Майстру уготована доля професора Преображенського і набутий у вічності спокій обернеться ще одним кошмаром. Розв’язка долі Ш. і Гомункулуса схожа, але не однакова: обидва повертаються до свого вихідного стану. Гомункулус, розбивши захисну колбу, розчиняється в “абсолютному”, звідки був викликаний зусиллями алхіміка.

Ш. ж знову робиться Шариком. Міліція, яка заявила до професора з обшуком, виявляє “кошмарного виду пса з багряним шрамом на лобі”, який, посміхнувшись, сів у крісло і гаркнув: “непристойними словами не виражатися!” Доля Гомункулуса демонструвала несумісність органічного і механічного, природного і штучного. Цю гетев-ську колізію Булгаков наповнив новим змістом, показавши, що штучне може виявитися цілком життєздатним і живучим, більше того, загрозливим живого життя і всьому тому, що письменник називав “великої еволюцією”. Звідси відмінності у фіналах. Гомункулус не зміг вижити в природному середовищі, Ш. в ній прижився. Більше того, знайшов в особі Швондера подобу собі, так само “не до кінця олюднений”, хоча і народжене природним шляхом. Тому потрібна повторна операція, щоб Ш. знову став Шариком. Такий філософський підсумок повісті, не помічений її першими читачами. Більшість з них побачили в “Собачому серці” “гострий памфлет на сучасність” (відгук Л. Б. Каменєва) і не просунулися у розумінні далі аллюзійно-публіцистичного шару.

Образ Ш. сприйняли як пряму алегорію пролетаріату, вигодуваних інтелігенцією, тобто професором Преображенським. (Пор. у п’єсі М. Р. Ердмана “Самовбивця” алегорію про курку, яка висиджувала качині яйця і постраждала від пташенят, які змусили її або плисти за течією, або… сидіти.) Таке сприйняття центрального образу і всього твору було визначено самим текстом (Булгаков визнавав, що “повість груба”, тобто занадто аллюзійная), але ще більш “метатекстом”. Арешт “Собачого серця” під час обшуку, проведеного ГПУ на квартирі Булгакова 7 травня 1926, послідував потім заборона не лише на публікацію, але навіть на згадування назви, нарешті, поява повісті в радянській пресі часів “перебудови” (1987), зустрінуте громом демократичних фанфар, – все це в сукупно сті додало твору тенденційно-політичний зміст, позбавивши його серйозного філософського значення. У цьому контексті Ш. перетворилося на ідеологічний жупел, яким публіцисти лякали один одного.

“Права” печатку назвала “дітьми Шарикова” всіх “лівих”, оперуючи тими ж класовими імперативами, які сама заперечувала як релікт “покоління кулькових”. У цій площині були здійснені всі інсценування та екранізації твору. Тим часом сенс булгаковського образу глибше і значніше якої б то не було публіцистики. Письменник вказує на соціальні експерименти (не обов’язково соціалістичні) і показує, у що звертається будь-яке насильство над органічною життям, над “великої еволюцією”: неважливо, від кого це насильство виходить – від більшовиків 20-х років або від “виконробів перебудови” 80 – х, від прихильників модного в часи Булгакова євгеніки або від “теургії”, натхнених ідеєю “організації дійсності”, як її формулював Вл. С. Соловйов, – словом, від усіх “інженерів людських душ” і “будівельників” людських життів.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Шариков – герой повісті М. А. Булгакова “Собаче серце”