Ритуально-міфологічна основа осіннього циклу календарної обрядовості

Осінній цикл – останній у календарно-обрядовій Творчості, він виявляє тісний зв´язок із попередніми, будучи їх тематично-функціональним продовженням. Разом з тим він замикає кільце річної обрядовості і є своєрідним провіщенням та приготуванням до зимових свят.

Як у всій народній обрядовості, традиції цього періоду мають міцну ритуально-міфологічну основу. У них простежується значний вплив найархаїчніших культів та уявлень, центральним з яких було вшанування духів померлих предків. Це було пов´язано із віруванням, що вбиті люди відроджуються весною у вигляді квітів, трав, злаків: “Вважалось, очевидно, що душі принесених у жертву людей, повертались до життя у вигляді колосків, які зійшли на їх крові і вдруге знаходили смерть під час жнив”. Тому в період жнив люди намагалися задобрити дух поля.

Умовною межею між літнім та осіннім циклами є час завершення Петрівки. Обрядові дійства осіннього періоду, елементи яких дійшли до наших днів, виявляють стійку міфологічно-культову основу, де важливе місце займає поклоніння Стрибогу та Стривожим внукам – вітрам. Свято вітрів (Вітрогона) відбувалося 14 липня з ритуалами та замовляннями сил природи ( Хмари, дощу, граду, вітрів тощо) з проханнями не шкодити праці на полі у період жнив.

Але більшість обрядів осіннього циклу в тому вигляді, в якому вони збереглися, пов´язані не із конкретною

датою чи святковим днем, а із виконанням певного виду землеробських робіт в окремого господаря – початок збору врожаю, час жатви та завершення жнив, період косовиці тощо. Кожен з цих етапів мав свої звичаї, якими супроводжувався процес праці.

Урочистий початок жнив – зажинки, як правило, розпочиналися перед закінченням Петрівки. Обряд першого зажину на полі мав свої особливості на різних територіях щодо часу та участі окремих членів родини (в одних регіонах його здійснювали тільки чоловіки, в інших – лише жінки, подекуди обов´язковою була присутність всієї сім´ї, включаючи і дітей). Обов´язковим був досвітній ритуал обходу поля, жертовна трапеза для духів поля, зав´язування із перших двох зжатих жмутів колосків так званого зажинкового хреста (знак сонця). Існував також обряд посвячення молодих дівчат у жниці, який часто супроводжувався ритуальним порізанням руки серпом і кроплення кров´ю ниви (як жертва полю). З тотемними віруваннями пов´язаний звичай випасати коня на свіжій зажинковій стерні.

Період жнив тривав кілька тижнів. Це був час нелегкої праці, всякої залежало Майбутнє роду, достаток на наступний рік. Праслов´яни дуже серйозно ставились до цієї роботи. Вони підтримували процес праці всілякими магічними діями та ритуалами, через які, на їхню думку, сили природи могли сприяти їм. Чіткі риси анімізму зокрема простежуються у звичаї залишати на ніч в полі серп як оберіг, щоб духи поля жали ниву вночі.

Завершення збору врожаю отримало в народі назву обжинки. Обжинки святкувались окремо на кожному лані після завершення праці на ньому. Дожавши до кінця поля, женці залишали на ньому жмут невижатих колосків, який зав´язували у формі кози, зайця, кота, лисиці тощо і подекуди називали “бородою” чи “козячою бородою” (своєрідна тотемна жертва Перунові). Це було пов´язано з тим, що язичники вбачали у тваринах, які втікали з поля, втілених духів поля, померлих предків. Останній сніп (Дідух) вважався особливим, оскільки у давні часи люди вірили, що в ньому залишається дух поля. Тому цей сніп уособлював польового духа – навколо нього у час обжинок здійснювались різноманітні ритуали, водились хороводи, йому вклонялись (у давнину в нього зав´язувались жертви). На зиму дідух забирали до хати, де він відігравав важливу роль у календарній обрядовості зимового та весняного циклів. Із початком сівби наступного року дідух виносили в поле і починали сіяти його зерном, вважаючи, що таким чином вони відпускають дух поля на землю.

На багатьох територіях України відомим був звичай у час святкування обжинок здійснювати ритуальне засівання біля дідуха чи навколо бороди. У цьому виявлявся зв´язок із зимовим циклом (зокрема обрядом засівання) та провіщенням і замовлянням сівби на наступний рік. В окремим селах ще до цього часу на вижатому полі співають різдвяні посівальні пісні та колядки.

Поширеним був також обряд плетення вінка із колосків та калини, схожий на весняне вінкоплетення. Але у цьому випадку вінок, що був символом осіннього сонця, котили з поля до дому господаря (уособлення сонячного коловороту, як і в купальському обряді). Цю процесію, як правило, очолювала та жниця, яка “зжала дух поля”, вбрана у колосся і з пшеничним вінком на голові (він також уособлював дух поля і носив назву Мати поля, Мати пшениці, Мати Хліба). Вона уособлювала ниву, втілювала її дух (за свідченням Дж. Фрезера, у минулому вона приносилась в жертву, оскільки, за законами контагіозної магії, “зжавши дух поля”, який начебто залишався в останніх колосках, ставала його втіленням; її ритуальне вбивство вважалось необхідним, щоб випустити дух поля на землю). За сплетений вінок господар давав викуп і залишав його до наступної сівби.

Дещо наближеними до весняно-літніх були обжинкові ігрища, їх особливість полягала у тому, що основними учасниками в них була не молодь, а старші люди. В цілому, якщо весняний період був періодом святкування дівчат та хлопців, то осінній був символічним величанням зрілості, плодючості.

Найбільшими осінніми святами були день Спаса (етимологічно від “випасати” – час, коли після випасання отари повертались додому, 19 серпня) та свято Врожаю (святкувалося в різний період в залежності від завершення праці), коли відзначали збір врожаю. Тут мали місце тотемно-анімістичні елементи з поклонінням квітам, деревам, плодам; виявами культів землі, поля, природних сил з нашаруваннями ідолопоклонства. Особливими були звичаї, що стосувались пасовищ, пасік, тощо.

За свідченнями етнографів, у далекому минулому всі ритуали цього свята виконувалися жерцями у язичницьких капищах із жертвами поганським ідолам. Це підтверджують знайдені при археологічних розкопках ритуальні жертвоприношення у печах при капищах, спалені з обмолоченими снопами пшениці або ячменю. Серед культових виявів тут важливе місце займало поклоніння круглому хлібу чи короваю (символічна жертва сонцю). Він виготовлявся із зерен останнього снопа, вважаючись втіленням духа поля. Тому люди, які з´їдали його частку, ставали втіленням тотема, ріднились через нього з духами поля, померлих предків. Процес його випікання супроводжувався жертвоприношеннями, а також багатьма обрядами і табу (що згодом було запозичено весільною обрядовістю). Це було кульмінаційне вшанування короваю, що супроводжував майже усі ритуали: весілля, народження, похорону, будівництва нового дому, засівання поля та вигону худоби на пасовиська, символом укладання угоди, скріпленням клятви тощо. Спечений коровай ставився перед ідолом, за ним ховався жрець, питаючи людей, чи бачать вони його. На заперечення він відповідав: “щоб не бачили і наступного року”, – тобто, щоб і наступний рік був багатий на врожай. Подібний обряд виконувався і у час Різдва з метою заворожування на майбутнє.

Символами осіннього святкування були також вінки з пізніх квітів, мед чи медові пряники, горіхи тощо. День Спаса, як і багато інших календарно-обрядових свят, був прийнятий до церковної традиції майже без змін – з усіма його язичницькими атрибутами та символами.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ритуально-міфологічна основа осіннього циклу календарної обрядовості