Рецензія на роман О. Житинський “Втрачений будинок, або розмови з мілорде”


“Іноді, щоб наблизитися до життя, потрібно досить далеко відійти від неї. І я не хочу рятувального круга з написом “правдоподібність”, коли під рукою реалізм в широкому розумінні цього слова.
– Реалізм “без берегів”?

– Ні, з берегами, з руслом, з горбками на березі, з отарою корів, що дають реалістичне молоко, але щоб річка була широкою і живий – Волга, приміром, а не пряма, як палиця, Леб’яже канавка, – бо нашу дивовижну російську дійсність може вмістити річка різноманітна і не менш дивовижна “.

Так на початку свого роману “Втрачений будинок, або Розмови з мілорде” заявляє про свою творчість ленінградський прозаїк, поет і публіцист Олександр Житинський.

Що таке втрачений будинок або хто ж такий мілорде? Мілорде – це англійський письменник XVIII століття Лоренс Стерн, вражав сучасників мудрістю, веселістю, нескінченної вигадкою, розкутістю листа. Житинський, називаючи Стерна одним зі своїх вчителів, сміливо запрошує класика в співавтори. Присутня у романі то у вигляді 61-го тому з “Бібліотеки всесвітньої літератури”, то переходячи в конкретний образ, чемний і іронічний мілорде супроводжує розповідь до самого кінця. Під подвійним кутом зору – автора і мілорда – все, що відбувається в романі набуває абсолютно особливий обсяг.

Втім, і події, про які оповідає книга, – теж особливі. Як і в попередніх


творах (повісті “Драбина”, “Снюсь”, “Хеопс і Нефертіті” та інші), Житинський ставить своїх героїв в обставини неординарні, часом фантастичні. У даному – відлітає… будинок, кооперативний будинок. Весняного вечора разом зі своїми мешканцями він знімається з фундаменту і, злетівши вгору, неначе великий дирижабль, переноситься з району новобудов з вулиці Кооперації на Петроградську бік, до Тучкова мосту. Там і осідає, перекривши собою проїжджу частину старої вулички. З цього моменту всі персонажі роману починають існувати в нових умовах, з подивом осмислюючи те, що трапилося і ламаючи голови над тим, як бути далі.

І, як завжди у Житинський, його абсолютна фантастика розробляється потім у найдрібніших достовірні подробиці тим самим “реалізмом в широкому розумінні”, про який вже згадувалося вище. Кооператори – так іменуються мешканці втраченого будинку – це звичайні люди, з тих, кого побачиш в сім’ї, на роботі, у вуличній метушні. Звичайні, але аж ніяк не пересічні. У кожного – своя доля, а за долею особистої – наша спільна доля, спільне наш час. Ось, наприклад, люди, що метушаться, талановитий, але душевно зломлений роками творчого застою архітектор Євген Деміле. Він соромиться свого прізвища, давно розчарувався в ідеалах, розлучився з мрією створити прекрасну будівлю, де могли б жити щасливі люди з усіх кінців землі, а також не дуже відданий сім’ї.

Будинок, в якому у нього крихітна квартирка для буття, мабуть, єдине, що ще йому служить опорою. Але… будинок відлітає в невідомому напрямку Деміле, та архітектору нічим і ні для чого жити… За цією невеселою долею бачиться багато, і перш за все доля цілого покоління інтелігенції, якій належить подолати внутрішню кризу і знову знайти духовні сили.

А ось інший герой – майор Рискаль, чесний служивий, якому доручено опікуватися розгублених кооператорів. Майор – досвідчений організатор святкових ходів, майстер направляти людські маси в потрібні русла, він безкорисливо відданий принципам та ідеям колективізму. Переконання Рис-каля – усвідомлене підпорядкування власного “я” спільній справі. Але, будучи тонким сатириком, Житинський аж ніяк не знущається над своїм героєм. Він розуміє, що й на таких характерах багато чого в житті тримається і буде триматися надалі, вони не списані часом.

Інші герої роману – такі ж обивателі, диваки, пенсіонери, двірники-поети, сторожа-астрофізики, доморощені філософи і елегантні пристосуванці з “дипломатами” в руках. Житинський як би створює у своєму втрачений будинку все наше переживає нове становлення суспільство, вболіває за своїх кооператорів, зараховуючи до них і самого себе. Він бажає їм щастя, і нехай погляд письменника на своїх героїв і пофарбований іронією, але при цьому начисто позбавлений снобізму. Разом зі своїм співавтором – мілорде – автор твердо впевнений: на шляху в майбутнє можна винести все, “якщо знати навіщо”. А знати, на думку письменника, пора, тому що в недавньому минулому “кожен рік приносив успіхи цинізмом, і його чудовисько росло, як на дріжджах”.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Рецензія на роман О. Житинський “Втрачений будинок, або розмови з мілорде”

Categories: Твори з української літератури

Links